Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Вiн запропонував написати до цiеi самоi газети статтю, в якiй я мав би розкритикувати самого себе, вiдмовитись вiд своiх думок, визнати своi твердження про необхiднiсть профспiлковоi органiзацii робiтникiв помилкою молодого розуму.

– Це неможливо, пане професоре.

– Тодi вам доведеться залишити стiни унiверситету.

– Це наробить бiльшого фурору, нiж моя стаття, професоре. Вам невигiдно.

Далi ректор повiвся зi мною на диво спокiйно. Навiть попросив пробачення, але його колюча усмiшка змусила мене замислитися.

Якесь передчуття не давало менi спокою цiлими днями. Я хотiв подiлитися з Гелькою своiм неспокоем, але боявся, що вона назве мене боягузом. Хотiлось поговорити хоч з ким-небудь.

Через кiлька днiв на Академiчнiй я зустрiв знайомих з унiверситету. Була четверта година пiсля обiду – час, коли я повертався додому. Вони немов ждали мене. Стояли на розi, курили, а побачивши мене, пiдiйшли й засипали запитаннями: що нового, якi вiдгуки про статтю, чи я не маю намiру писати нову в порядку дискусii.

Тут були моi явнi недруги. Лозiнський, студент прав, що кiлька днiв тому назвав мене прилюдно провiсником хамських iдей, тепер розпливався в дружнiй усмiшцi, сипав похвали менi i врештi запропонував пиво. Ми зайшли в бар. Замiсть пива на столi з’явилось шампанське, i в мене, незвичного до хмiльного, вiдразу закрутилося в головi.

А Лозiнський вiд полiтичних тем переходив до жартiв, розповiдав двозначнi анекдоти, всi реготали, а я не знав, яким способом вирватися з цiеi компанii.

– Панове! – пiдняв Лозiнський келих. – Дозвольте менi подякувати пановi Бровковi, що не погордував i зайшов з нами розпити чарочку.

Всi стихли.

– Ми всi його знаемо. Це людина, якщо не прекрасна зовнiшнiстю, то золота внутрiшнiм багатством душi. Це здiбна i, я сказав би, трохи що не генiальна людина нашого часу.

Я пiднявся, щоб зупинити його, але Лозiнський продовжував:

– Батькiвщина його – село Дубовина – прекрасна, майже казкова мiсцевiсть. Це – краiна романтики, пiсень, добрячих мужланiв i ведмедiв!

– Замовкни! – крикнув я не своiм голосом, але у вiдповiдь пiднявся регiт i свист.

Навкруги зiбралося багато незнайомих людей. Я зрозумiв, у чому справа: прилюдна компрометацiя, трюк ректора. І вирiшив вирватись, але…

– Пустiть його! – хтось протяжно вигукнув. – Вiн поспiшае до Гельки!

– Гельки? Швейницi? Це новина для нас. Пан Бровко тягаеться з повiями!

Один нахаба заточився вiд удару в лице, другому дiсталося пляшкою пива.