Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Далi я отямився, як мене в’язали й несли на вулицю.

– Що сталося? – питали в натовпi.

– Он зварйовал, – вiдповiли.

– О Матко Боска!

Ви, напевно, не допускаете, любий друже, що я потрапив до будинку божевiльних, де пробув мiсяць. Все було зроблено чисто. Психiатри визнали мене хворим. А далi… Нi, не буду розказувати, це надто важко. Я не перенiс всього. Щось надломилося в моiй душi… у моiй свiдомостi, туди влились отрутою слабiсть i переляк.

Вже нiкому не страшний, я знову повернувся в унiверситет.

Погодився написати реабiлiтацiйну статтю. Через недовгий час вийшла друга замiтка – «Блукання молодого ентузiаста». Пiсля появи цiеi статтi я довго лежав – без думки, без бажань, без життя – на своему тапчанi й нiчого не хотiв, крiм смертi.

І враз без стуку вiдчинилися дверi. Я думав – марево, але нi, це була Гелька. Маленька, з худими плiчками, темними очима. Вона поволi пiдходила до мене, не зводячи з мене погляду. В ii очах я читав собi вирок, у ii зiницях останнiй раз побачив правду, ту правду, якоi шукав усе життя.

Пiдвiвшись, ждав слова, ждав удару в обличчя, ждав усього, тiльки не тiеi погордливоi мовчанки.

Шукав слiз у ii очах, але даремно. Нiчого, крiм презирства, не побачив.

Вона пiшла. Назавжди. А я залишився сам. Одинокий на все життя, зi своiм хворим, розбитим серцем.

Ну, ось i все, мiй друже. Я мiг би розказати ще, як захищав магiстерську, потiм докторську дисертацiю, як врештi не дали менi роботи. Та це не цiкаво.

Тепер я пiдходжу до кiнця своеi естафети, а iншим передати нiчого.

Хто винен у цьому? І з ким же розрадити свое серце, повне любовi й ненавистi, повне образи i нестерпного жалю? Я стою перед стiною дiйсностi, як слiпий старець, одинокий, як жебрак, простягаю руку i кричу голосом душi своеi: «Кому розкажу про свою розпуку?»

А в приступах душевноi слабостi шепочу: «Вернись до мене, любов моя». Але вона не вернеться, як моя юнiсть, як чудовий сон весняноi ночi…

Я пильно глянув на доктора. Обличчя його було дуже блiде. Раптом вiн схлипнув i схопився рукою за груди.

– Ой! – зойкнув i закинув голову на спинку крiсла.

Це було для мене зовсiм несподiване. Я кинувся, тряс доктора, розтирав рукою груди, кликав. Але вiн був мертвий… Очi вiдкритi i, на диво, спокiйнi. Немов знайшов те, чого шукав цiле життя, i передав тепер у надiйнi руки.

Скиба землi

Оповiдання

Осiнь. Барвиста, прозора, тепла осiнь. Прикарпатськi лiси, вкрились строкатим одягом, а вiтер роздягае iх.