Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

– Що це, питаю?

– Кни… книжечка…

– Звiдки?

– Школярi дали…

– А хто читати навчив?

– Сам… вiд хлопцiв…

Колись Яким вихопив би книжку з рук дитини й кинув би в пiч, – хай не забивае собi голови пустим, а вчиться газдувати. Але тепер… тепер Якимовi стиснулося до болю серце, з очей капнули двi сльозинки на голову Юрчика.

– Дитинко моя… – прошепотiв вiн здавленим голосом. Хотiв просити пробачення в свого малолiтнього сина, але сам не знав, за що той повинен був йому прощати.

– Юрчику… Пiшлю тебе скоро до школи…

– Таточку!

Та зараз же вогник радостi згас в очах дитини.

– А взимi хто дасть постолiв? У чiм ходити буду?

– Якось воно буде! – сказав Яким багатозначно, пригадавши слова Миколи.

Яким ще спав, коли прийшла полiцiя. Юрчик збудив його тривожним шепотом:

– Тату!

– Що таке?

– Полiцiя…

Яким зблiд. Вiн забув про те, що вчора пив у шинку i що говорив йому Микола. Це все було сном, марною втiхою п’яного, а нинi життя показуе всю свою жорстокiсть: сьогоднi прийшла полiцiя, сьогоднi мститься Повзонюк, а завтра – тюрма.

А дiти голi остануться пiд зиму, голоднi, без опiки. Вiн хотiв упасти на колiна й просити пощади або кинутись на полiцая i задушити його, хотiв накласти на себе руки, щоб не мучитися.

Але нiчого не зробив. Полiцай надiв йому на руки ланцюжки, замкнув на них ключиком маленький замочок.

– Язда! – крикнув полiцай.

У дверях Яким стрiнувся з Пилипом Повзонюком.

З-пiд навислих брiв ехидно смiялися його очi.

Яким плюнув йому в лице.

Полiцай ударив Якима прикладом у спину.

* * *

На протилежному березi рiки, бiля переправи – якiсь два вершники i бричка. Полiцаевi Гартику легко було пiзнати уланську форму. Рогатiвки зсунулись на потилицю, один втирае пiт з чола. Другий кричить, щоб швидше подавали пором.

– Куди панове так спiшать? – спитав Гартик, коли пором причалив до берега.

– А пан комендант куди спiшить? – молодий улан глянув на арештованого й цинiчно засмiявся: – Боюсь, що ви помiняетесь ролями в повiтовiй тюрмi.

– Не розумiю пана…

– В повiтi – бiльшовики!

– Цо пан мувi?!

– Як Бога кохам!

Полiцай зблiд, у нього затрусилися руки, вiн не мiг витиснути слова з горла.

– Що робити? – прошепотiв безпомiчно Гартик i благально дивився на вiйськових.

– У Румунiю з нами, пане комендант, у Румунiю. Там нас жде вже «непереможний» Ридз i пан Мосцiцький.

Гартик не роздумував довго. Скочив у бричку, i курява з-пiд копит та колiс пiднеслась слiдом за ними.