Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

– На всi чотири вiтри! – зареготав Яким, стиснув кулаки, сiпнув руками, i ланцюжки впали в придорожну пилюку.

* * *

Оре Яким ниву, наспiвуючи. Мiцно держать руки чепiги плуга, крае лемiш пахучу землю скибу за скибою.

Повзонюк почорнiв зi злоби й страху. Довго не показувався в село, а тепер поволi починае смiлiшати, приязно всмiхаеться до людей, низько кланяеться Якимовi.

«Хитруеш, куме!» – думае Яким, але мовчить. Вiн знае, що скоро прийде час, щоб звести всi рахунки з Повзонюками.

Вже давно полетiли через вiкно школи портрет Пiлсудського i кiгтистий орел.

Юрчик сам кричав iм услiд, повторюючи за старшими: «В Румунiю, пани, в Румунiю!», хоч сам не знав гаразд, що таке Румунiя.

А тепер вчиться.

Вже не ховае книжок, бiлим клубочком котиться зi школи i галасуе на всю хату, тикаючи пальцем на великi букви в букварi.

– Тату, тату, дивiться, що ми сьогоднi вчили!

Яким дивиться на незрозумiлi йому закарлючки, приглядаеться i всмiхаеться.

Юрчик не знае, чому батько такий дивний.

– Прочитали, тату?

– Прочитав, сину. Аякже… – i так, нiби сам до себе: – Тут про все написано, Юрчику. Про тебе i про мене, i про нашу земличку. Все тут е, читай, синашу.

Юрчик читае. А Яким i без грамоти знае, що там записана доля його сина, свiтла, ясна, не та щербата, що не розлучалася з ним з похмурих дитячих лiт.

По-братерськи

Ескiз

Розказував менi недавно дядько Яким таке.

…Бувало часом у вiйну, а фронт був ще далеко, заходив Яким у гостi до брата Павла, що мешкав аж за Прутом.

Павло рiдко приiжджав, хоч i коней мав, бо:

– У тебе, братчику, i для своiх не стае тоi кулешi, ти вже краще в мене посидь. Пий, iж, бо ми – рiднi.

І Яким iв та пив. Наiдався, щоб i на завтра вистачило.

А часом починав про полiтику.

– Б’ють, брате, нiмоту, – шептав Яким.

Павло мовчав. Затягався димом, похмурий, злий.

– То скоро й тут фронти будуть.

– Га, все може бути.

Курили смердючий сколоздрiй.

– А якби так колись треба було дiтей або й сам вiд фронту, то вже певно, що до мене, в гори, – пропонував Яким.

– Аякже…

– Тодi вже в мене будеш гостити.

– Та так…

Та й справдi скоро загримiло, пiшла понад Прутом фронтова лiнiя. Тодi-то Павло запряг коней у вiз, наладував зерна, муки, та й столи навiть, посадив наверх дiтей i поiхав до Якима в гостi. Довго гостював. Спав iз жiнкою на печi, Яким настелив на землi соломи й ночував там зi своiми. Бо одна хатина.