Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Їв Павло Якимову кулешу, а свою пшеницю приберiгав на чорну годину.

А потiм фронт посунувся в гори. Тодi Павло забрав свое добро та й попрощався з Якимом.

– Дякувать, брате, хай Бог заплатить. Якби колись що до чого, то я вже тобi по-братерськи…

А в горах довго гуло зловiсно. То ближче, то дальше, то знов зовсiм близько лизали вечорами заграви небо.

Не спали червневi ночi. Одного дня появились у селi червоноармiйцi. Сказали вибиратись всiм за Прут, подалi вiд фронту.

Зiбрав Яким добро в бесаги,[1 - Клунки.

Павла не було дома. Мабуть, косив. Посiдали в хатi на ослiнчику та й ждали господаря.

Прийшов увечерi.

– Таке-то, Павле, як видиш… сталося. Нiмцi i мадьяри, чорт би iх побрав, та й ми, як видиш…

– Та виджу. Не повилазило.

Павло сидiв за столом похмурий i курив сколоздрiй. Якимовi дуже хотiлося затягнутись, але свого не мав, а просити не смiв.

Прийшла братова, добрий вечiр сказала i щось сердито поралася коло кухнi.

Павловi дiти постояли напроти Якимових, штурхнули одне одного, нiби для забави, але забави не виходило. Потихеньку одне за одним залiзли на пiч куняти.

Павло мовчав.

– То скоро тота вечеря буде? – гримнув потiм.

Жiнка не вiдповiдала. Яким зi своею та з дiтьми мовчки сидiли на ослiнчику.

Яким вирiшив хоч що-небудь заговорити.

– То ти косив нинi, Павле?

– Та косив.

Бринiли соннi мухи пiд стелею, на печi блимав каганчик i шарудiли таргани в запiчку.

Яким глянув на жiнку. Вона не смiла пiдняти очей, бо було соромно. Сама не знала, за кого: чи за себе з Якимом, чи за неповнi добра бесаги, чи за Павла перед невинними дитячими очима, що мовчки зиркали iз-за ii подолка.

Але Яким вперто дивився на жiнку. Тодi вона кивнула головою. Вiн ласкаво всмiхнувся, нiби в подяку за те, що вона без слiв так добре його розумiе.

Одночасно iх руки потяглись за клунками. Яким кашлянув, пiдвiвся.

– Ми… то лиш клунки десь до сiней…

– Вечеря зараз буде, братова.

– А я… та ми зараз… – І тихо вийшла з хати. Яким йшов попереду, за ним жiнка, а ззаду тюпали босоногi Василько з Марiйкою.

– Чайка не возить, Якиме.

– Вбрiд пiдемо.

А за Прутом з боку Карпат котився гул i стогнала земля. Було дуже темно, тiльки зеленi та червонi ракети час вiд часу освiтлювали дорогу бiженцям, що крадькома повертались до рiдноi хати…

Батько

Це було в ресторанi на вокзалi.

Дiд Панас хотiв повечеряти.