Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Отже, подарував би iй хустину. Та що – хустина! Вона, напевно, i не носить хусток. Бо ж у мiстi виросла. Але вiн нiчого бiльше не мiг би сьогоднi iй купити. Таку в пасочки, з довгими тороками бачив на вокзалi в ларку. От вiзьме та й купить. Складе гарненько, пiдiйде до столика i скаже: «Не знаю, чия ви, але в мене була така Оленка, то вiзьмiть собi». Та й усе.

Починав вiрити, що буде так: вона дуже здивуеться, потiм схопиться з-за столу й скрикне:

«Таточку!»

Тодi вiн забере ii додому. Скличе все село i справить таке свято, якого ще нiхто не бачив.

А молода жiнка дивилася на нього. Дiдовi Панасовi здавалося, що навiть дуже пильно дивиться, нiби впiзнае. Що таке? В очах почало прояснюватися вiд хмелю, й Панас побачив на ii обличчi прикмети своеi дочки: так само посерединi волосся продiл, ямочка на бородi… Хотiв схопитися й крикнути: «Це я, я, батько!» Але не смiв, не був певний, що це Оленка. Найкраще буде зробити так, як задумав. І то вже.

Хитаючись, бо вiд слив’янки шумiло в головi, вийшов у вестибюль.

Пiдiйшов до ларка. Купив – таку в пасочки з довгими тороками. Вертався швидко, спотикаючись на чиiсь клунки. Але за столом нiкого не було. Цього не ждав Панас. Це нiби хтось останню дошку витягнув з-пiд нього на хисткому мостi, нiби з грудей хтось вийняв серце й щось холодне поклав замiсть нього.

Знав: не було тут Оленки, тож не було й жалю. Тiльки в грудях гуляла порожнеча пiсля останньоi iлюзii.

У руках – хустина. Це все, що залишилось для нього.

Хiба ще одна сльозина з усього його багатства блиснула, горошинкою скотилася по сивому щетинистому обличчю, та й вона загубилась солоним присмаком у куточку вуст.

1957

Грицькiв Новий рiк

Образок

Снiг спочатку маленькими, як комашня, а дедалi бiльшими i врештi лапатими клаптями лiпив Грицьковi в обличчя.

Дороги не стало видно, весь свiт злився в якесь безкрае, темно-бiляве море. Зупинився, помахав руками, щоб зiгрiтись. Праворуч чорнiв грубими стволами буковий лiс, лiворуч – сiра темрява.

Човпав далi снiгом i пригадував собi незвичайний сьогоднiшнiй день. Ще вчора Ганнусенька Дмитришина позичила йому червоного галстука. Вона – четвертокласниця, на новорiчне свято може й киптар надiти, а вiн один з першого класу прийде, як справжнiй пiонер.

Вранцi Грицько прокинувся вiд дуже бiлого свiтла. Глянув у вiкно – весь садок, мов у яблуневому цвiтi. Навпоперек – заячi слiди.