Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Зiрвався, хлюпнув у лице прогрiтою водою з дiжки, втерся рушником, швидко випорожнив кухлик молока i наспiх одягнувся в кожушок.

– Я вже пiшов, мамо.

Бiг дорогою зигзагом вiд рова до рова, залишаючи першi слiди на снiгу. Вiд хати голови сiльради аж до дороги провисла мало що не до землi покрита колючим iнеем антена.

«Казав тато, що коли такий iнiй, то врожай буде добрий», – подумав Грицько. Постояв хвилину, завагався. Хотiлось струсити iнiй, щоб дрiт не обiрвався, та й жаль було робити шкоду урожаевi. Як обiрветься дрiт, то не буде говорити радiо, як стрясе iнiй, може не вродити жито.

Потряс тичкою, i маленькi шпильки iнею посипались на землю.

– Ще б спав! – гукнула за його спиною прибиральниця школи Настя. – Бродить зранку чогось по снiгу.

– Вуйно Насте, а у вас е корова?

– Ну, то й що?

– То вона сьогоднi вночi буде говорити?

– Хто це тобi казав?

– Тато. Ну, буде?

– А ти пiди та й послухай.

Гайвороння з криком пролетiло над головою.

– Якби я мав рушницю, то всiх би iх перестрiляв! – i Грицько покотився, як клубок, по дорозi.

– У-у! У-у-у!

Здоганяв чиiсь сани.

– Стiйте, вуйку, стiйте! – кричав на весь голос.

– Чого, загубилося щось?

– Стiйте!

Замiвши круто пiвдороги, конi зупинились.

– Вуйку! – вiдхекувався Грицько. – А пiдвезiть!

– Іди геть, шибенику! – розсердився дядько i цвьохнув батогом. – Орися он хвора, по лiкаря iду… – i рвонув коней.

Грицьковi стало раптом гiрко. Це ж батько тiеi Орисi, що сидить з ним на однiй партi. Згадав – i тьохнуло в грудях.

Але в школi смуток трохи розвiявся. Там стояла прибрана ялинка, блищали на нiй iграшки, i свiчки були прикрiпленi на гiлках напоготовi. Грицьковi аж дух запирало вiд нетерплячки побачити, як то буде виглядати ялинка, коли в класi стане темно, а свiчки засвiтяться. А вiн продекламуе «У лiсi, ой, у темному» i чим голоснiше, тим буде краще. Та знову йому пригадалась Орися.

Прийшов учитель Іван Юхимович.

– Ти вже на ялинку, Грицьку? – спитав вiн привiтно.

– Вже.

– Рано дуже. Але нiчого, будеш менi допомагати.

І Грицько незчувся, як повечорiло. Стругав смеречину, тикав гiлки за портрети, рiзав ножицями лубкий папiр на великi квадрати.

– А це нащо?

– Побачиш, Грицьку.

Іван Юхимович вiдкрив паперовий мiшок, повний пакуночкiв з цукерками й печенням.

– Гi-i-i, – заiскрились очi у Грицька.