Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

– А це подарунки Дiда Мороза. Кортить побачити? Що ж, бери тепер, щоб слинка не текла. Грицько несмiливо взяв подарунок i подякував. Та щось у маленькому серцi захлюпотiло й теплом розлилося в грудях. Орися дуже хвора й на вечорi не буде, i подарунка не дiстане, йому стало дуже жаль Орисi. Загорнув пакуночок i задумався.

Надворi смеркало. Густiшало повiтря. Кричало гайвороння на снiговицю. До школи почали сходитися батьки i дiти. Грицько спробував повторити слова вiрша, але перед очима стояла Орися. Така червона вiд гарячки, а мама плаче…

Дiти вже прибирались до хороводу.

Грицько аж зморщив чоло. Кинувся до вiкна – там уже колихалася над снiгом темрява, кинувся з коридору в клас – там горiла вогнями ялинка, й розтоплене золото капало з неi на пiдлогу. Так гарно, а Орисi нема. Билося серце, як спiймана пташка.

Повернувся i шурхнув надвiр. Холод i темрява хвилею вдарили в обличчя.

Страшно…

На шиi галстук, мов мак.

Та де там боiться, тiльки то далеко, а вiн мае декламувати вiрша.

Та й що Іван Юхимович скаже?

А хiба то далеко? Через царину на однiй нозi. Фi-i! А Орися бiдна засмiеться i iй стане вiдразу легше. А батько Орисин скаже: «То ти таки чемний хлопчик». Грицько тодi вiдповiсть: «Бо я пiонер. Дивiться на галстук, коли не вiрите».

І, натиснувши шапку, Грицько помчався щодуху, мiцно тримаючи пiд пахвою пакуночок з цукерками.

На царинi свистiв по заметах колючий вiтер. Грицько бiг навпростець, бо дороги й так не було. Раптом зупинився.

– А що, як батько Орисин знову розсердиться i скаже: «Що тобi до моеi Орисi, шибенику?» Тодi Грицько вiдповiсть: «А я, вуйку, не до вас. Я Орисi цукерок принiс, бо в нас Новий рiк i всiм дають подарунки. А ви, як хочете, вiзьмiть одну та й не кричiть».

І далi почовпав снiгом. Ще один ярок пройти, а там уже близько. Але чомусь ярка нема. Йшов, перевалюючись з боку на бiк.

Враз – шу-ф-ф! – i повний рот снiгу, й нема чим дихати. Грицько пiрнув у замет, як у пiр’я. Опинився аж на днi балки. Обтрушувався, вiддихувався i… ахнув. Пакуночка не було. Пробував шукати, розгрiбав руками снiг, у нього заклякли пальцi, в рукави набилося снiгу, але де там! – пакуночка не було. Грицько гiрко заплакав. А Орисина хата здалеку дивилася на нього своiми вiкнами, як двома великими очима. Весь у снiгу, мокрий i втомлений, ледве вибрався на гору.