Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Але ж завжди була ввiчливою. Вiн нiколи не говорив iй про своi почуття. Та хiба це основне? Зате вона завжди могла вiдчувати його турботу. Вiн умiв вести себе за столом (ii мати цим просто захоплювалась!), Завадович обожнював його практичний хист. Остап знав: Зiна вiдповiдна партiя. Вiн – iнженер, вона – науковець, у ii батькiв велика, гарна квартира, а вона – одиначка.

– Зiно, що за тон? Ми тут переживали, а ви навiть…

– Хто вас просив? Сховайте своi квiти…

– Я не розумiю, що з вами? Ви ж обiцяли сьогоднi прийти…

– Не чекайте, не буду.

І взагалi, я прошу вас, не приходьте бiльше.

– Розумiю… Це пiсля вiзиту вчорашнього гостя в мундирi лiсничого. Про нього ви якось згадували! Прощавайте!

Зiна зупинилась здивована: невже Антiн?…

А ввечерi Завадович кричав i, прискаючи слиною вiд злостi, врештi розповiв Зiнi, як вiн випровадив з хати цього знахабнiлого селюка. Важко було це слухати, але знала, що батька не переконае.

Зiна замкнулась у собi. Зайшла у вiддiл кадрiв за призначенням.

Там дивувались, чому вона мiняеться зi своею подругою мiсцем роботи i вибирае такий вiддалений район.

Вдома нiчого не пояснювала, не розповiдала. Люстри, килими, собаки почали ii дратувати. Навiть батьки iй стали чужими. Вiд Остапа втiкала i замикалась у своiй кiмнатi.

– Зiно, ти тiльки подумай, що робиш? – вирiшив нарештi батько поговорити з нею. – Ти фанатик, ти взагалi ненормальна. Мати таку можливiсть залишитися у мiстi i…

– Татку, – рвучко пiднялась з дивана. – Не смiйте нагадувати.

Як не соромно!

– І це ти говориш? Ти, вiд якоi я слова лихого не чув?

Мовчала. Ковтала сльози.

– Доню, як же з Остапом?!

– Ах, вiдчепiться вiд мене зi своiм Остапом! Що мiж нами було? Вiн до вас приходив, а не до мене.

– Така партiя! Боже мiй, така партiя!

Зiна спаковувала своi речi, мовчки слухаючи зiтхання i докори матерi.

Не чекала вересня. Швидше звiдси. Геть. На свiже повiтря.

* * *

Антiн iшов стежкою попри вориння, переступив перелаз i подався над рiку.

Вперше за два тижнi роботи в лiсництвi вийшов побродити по старих мiсцях.

Нахилився над водою, вмочив руки i спiвчутливо кивнув до худорлявого обличчя, що вiдбилось у водi:

– Помарнiли, постарiли ми останнiм часом, друже.

Зiтхнув. Пройшовся понад рiчкою, перебрався через кладку на другий бiк. Колись тут пас вiн овець. А ось тут уперше побачив Зiну, дочку учителя Завадовича. Вона, худенька, з великими очима, спитала, чи це плесо мае дно.