Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Тим самим незгаслим у попелi буднiв вогником грiеш ти свою сiм’ю, виховуеш дiтей, вiтаеш мене, коли я приходжу стомлений з роботи. Я радий, що е вiн у тебе, i завжди намагаюсь пiдтримати його горiння. Я знаю, що у важкi хвилини вiн допоможе тобi боротись, вiн – вiдчуття прожитого повно, всiма силами й здiбностями твого «я», пережитого, перестражданого, неповторного дня у твоему життi. А ти порвала його на шматочки.

Ти даремно просиш мене, щоб я не сердився. Я зовсiм не гнiваюсь, менi тiльки боляче. Навiть не боляче, а якось порожньо в серцi.

Так, немов те почуття найбiльш нiжноi любовi до давно забутоi людини, кохання, яке я живцем перенiс у наш сiмейний куток, яким я цiлую на сон наших дiтей i твоi спрацьованi руки, немов те довiр’я, яке мене живить у розлуцi з тобою, немов ту увагу, що приносить тобi дешевий, але щирий подарунок на день народження – все те розiрвала ти сьогоднi на шматочки.

Не плач, я вже бiльше не буду докоряти. Розкажу ще тобi одну маленьку пригоду, яку почув зовсiм недавно вiд матерi.

Так, так, вiд цiеi самоi старенькоi жiнки, яка й нинi плаче при згадцi про давно померлого чоловiка. В ii кiмнатi висить невеликий портрет вродливоi жiнки. Це кохана мого батька.

Важко переживши нероздiлене кохання, батько покинув тi мiсця, де кожен предмет нагадував ii, осiв у глухому гiрському селi, почав там учителювати й одружився. Взяв з собою тiльки ii фотографiю.

Одного дня мати застала батька, схиленого за столом. Вiн так заглибився в думки, що не почув, коли вона зайшла. Пiдiйшовши крадькома, щоб зненацька затулити очi й по-дитячому спитати: «А хто це?», вона враз побачила портрет вродливоi жiнки i сльози… сльози на обличчi мужчини.

Батько знiяковiв, зiм’яв у руцi фото, механiчно заховав у кишеню й поскаржився на головний бiль. Але тут же побачив, як наiвно звучить ця його неправда. Розказав усе дружинi й вiддав iй у руки своi святощi.

Мати мовчала весь вечiр. На другий день, повернувшись з роботи, батько побачив над своiм столиком ту фотокартку. Це було над його сподiвання.

Вiн зiрвав ii зi стiни й хотiв кинути у пiч, але мати схопила його за руку.

– Вона згорить, а чи вигорить у серцi?

– А як же iнакше?

– Хай висить. Колись сам знiмеш…

Батько зняв фотографiю через багато рокiв. Зняв, нiби ненароком, перед побiлкою, i не вiшав бiльше.

А пiсля смертi батька мати дiстала з батьковоi касетки пожовклий вiд часу портрет незнайомоi дiвчини, вiчно молодоi й красивоi суперницi, витерла чистенько й повiсила на стiнi.