Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Як пам’ять про початок повного сiмейного щастя, довiр’я, взаемного розумiння…

Ти ще нiколи так не розмовляв зi мною… Чому ти завжди мовчав i мовчанням роз’ятрював ревнощi? Пробач менi… Нi, навiть прощення не хочеться зараз у тебе просити… Може, якраз щасливою була та хвилина, коли я порвала цю фотокартку на маленькi шматочки?

1958

Прут несе кригу

Онуфрiй Горда ще мае силу. Крига трiскае, скрегоче, б’е в переднiй край порома, а вiн один жердиною штовхае проти хвилi. Жiнки з запертим вiддихом притискають клунки до грудей, мовчать вiд жаху на кинутому, мов трiсочка, поромi серед розбурханих весняних вод.

Прут несе кригу.

Великими брилами черкае береги, рве камiнь, гримить пiд днищем порома.

Горда впевнено кидае, немов геть вiд себе кидае довгу жердину, вгризаеться закованим кiнцем у дно i сам повисае на нiй. Здаеться, зламаеться вона або викине поромника за борт. Мiцнi руки напружуються, як тятива, жили на шиi синiють вiд натуги, дрюк випрямляеться.

Горда сам.

Берег ще далеко. Пором нiби стоiть на мiсцi або летить разом iз запiненою кашею вниз. Маленький хлопчик iз застиглими на очах сльозами, вчепившись мамi за подолок, дивиться на Горду. Той посмiхаеться малому: не бiйся, сину, будь спокiйний. Горда вiдповiдае за тебе. Горда вiдповiдае за людей. Жили перервуться, дрюк зламаеться – зубами затримае, а доб’еться до берега. Бо це його люди. Його рiка, його земля.

Тридцять рокiв не бачив ii. Пiвжиття розтратив на чужинi нi за простибi, щастя шукав.

…Портовий вантажник, пуща бразильська, бойнi Чикаго, чужа мова, непривiтний край i туга, туга, що грудкою кровi запеклась у зболеному серцi й не переставала пекти вогнем. Здавалось часом: якби повернувся, упав би грудьми на рiдну землю i цiлував би кожний ii клаптик, кожну порошину, всiх людей обняв би, плакав би та й наказував, щоб нiколи не покидали рiдного краю.

А роки йшли. Шумiли веснянi каламутнi, текли задуманi осiннi води – тiк десь там рiдний Прут, а Горда весь час пам’ятав, так виразно пам’ятав весняну кригу, розтоплену його сльозою… Нiби ще вчора спокiйний i покiрливий, Прут двигтiв пiд полозами саней i кiнськими копитами, скрипiв пiд ногами пiшоходiв, ще вчора мовчав, нiмий, безмовний.