Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

І ось капнула сльоза – не перша й не остання гiрка людська сльоза – трiснула холодна брила, i нiщо вже не зупинить нестримний бiг рiки.

І не була це вже рiка в пам’ятi Горди, це був його народ, мiцний, могутнiй, а вiн, як осколок, виснажений тугою, зiгнутий нуждою, хворий i безпомiчний.

І часто плакав увi снi, бо вдень не було слiз.

Було лiто, коли повернувся. Це було свято всiеi землi, коли вiн ступав по зарiнку до Пруту. Зiгнувся, вмочив руки у воду, напився, щоб повiрити, що вiн уже тут.

А потiм сам переплив на другий берег.

Тремтячими руками взяв жердину, як колись, погнав пором по тихiй водi й вiдчув, що молодеча сила хвилями наливаеться в його руки, серце. Нi, вiн ще поживе, даремно думав, що повертаеться, аби лише померти на рiднiй землi. Го-о, вiн ще пригадае людям колишнього поромника Горду – молодого парубка, дарма, що сивина побила волосся, а складки зморщок зiбгали обличчя.

…Гнеться, скрипить жердина, хреститься з жаху бабуся, спокiйно дивиться Горда iз застиглою суворою усмiшкою на обличчi.

Мине ще багато рокiв, а Горда буде молодим. Як його край – топтаний, рiзаний, битий канчуками, вкритий шибеницями i – безсмертний. Чому ж би то Горда мав старiтися i випускати стерно з рук?

Вiн буде завжди молодим. Гляне задумано на синюватi гори вдалинi, гляне на повноколосi простори за Прутом, попестить iх вистражданою своею любов’ю, бадьоре слово пошле спiтнiлим хлiборобам, погладить по волоссячку малу дитину, бiль старий переломить усмiшка на обличчi, й до червоного сонця над обрiем блисне скупа й безболiсна щира, тепла сльоза.

Пройдуть роки, а вiн стоятиме на сторожi рiдних полiв, дивитись буде на чисте небо, чи не буриться де гроза на обрii, чи не заскиглить де перед бурею, черкаючи крилом чисту воду, бiлокрила чайка…

1958

Не рубайте ясенiв

(1961)

Не рубайте ясенiв

Сам не знаю, як це сталося, що я не встиг порахувати своiх рокiв, зморщок на своему обличчi, карбiв у серцi.

Про все це нагадали менi сьогоднi два стрункi ясени, що густим гiллям заступили потрухлий готичний будиночок на передмiстi.

Зупинивсь я перед ними, з широкоi дороги йдучи, зупинився на стежцi своеi юностi i не дiйшов до краю. Далеко-далеко втекла вона та й загубилася у травах, квiтах, у спогадах весняних.

Коли це було? Вчора? Здаеться, вчора тiльки ясени з молоденьких прутикiв деревами стали.

* * *

…Дiялося це в останнiй рiк вiйни.