Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Грицько раптом насторожився, нiби хотiв гукнути на них, щоб замовкли, а тодi й справдi гаркнув:

– Цитьте!..

Івана як би хто шпилькою вколов:

– А це чому? Кого соромишся? – кинув.

– Себе соромся, бовдуре!

– Цiкаво, вiдколи ти став таким святим?

– Вiд завтра! Але краще, якби ти не допитувався, Іване.

Стояли один проти одного. Іван – нiжний на обличчi, як дiвчина, кругловидий, синьоокий; Грицько – незграбний, насуплений, з вiчно злими очима. Отак дивились один на одного насторожено, а очi кожного питали: «У чому смiеш мене запiдозрювати?»

Це непорозумiння закiнчилося миром.

Власне, тому, що воно тiльки для Петра й Мирона мало вигляд непорозумiння. Грицько й Іван порозумiлися: не зачiпати бiльш цiеi теми, а поглядати на веранду готичного будинку i на чорняву голiвку з великими очима було накладено неголосну заборону. Хiба немае iнших справ тепер?

А подii вiдбувалися справдi незвичайнi.

Була остання военна весна. Усi вже знали: незабаром велике-велике свято перемоги.

Хто його не чекав? Хто не хотiв, щоб до дня перемоги зникли з центру мiста чорнi руiни?

Працювали всi: вiд старого до малого. Грицько очолював бригаду хлопцiв першоi школи на розчистцi самого центру мiста. Поруч працювали учнi ремiсничого училища.

Дехто з громадян поблажливо посмiхався, коли юрба юнакiв та дiвчат зупинилась перед велетенськими купами цегли й камiння.

– Машин тут треба, не дiтей, – казали.

Але молодь думала iнакше.

Потомленi, чорнi вiд пилу, iли пiсний снiданок.

Окремо хлопцi, окремо дiвчата. Неподалiк вiдпочивали ремiсничники. Тi сидiли разом.

– Ти подивись, – шепнув Мирон до Івана, – фезеушники геть побачилися.

Іван зиркнув спiдлоба на Грицька. Але той думав про щось i нiби не чув розмови.

– А цiкаво, що побудують на розчищеному мiсцi? – спитав не стiльки хлопцiв, скiльки самого себе.

Питання викликало зацiкавлення. А й справдi, що?

– Тут буде клуб для молодi, – висловив Петро свою найзаповiтнiшу мрiю. Вiн завжди марив дзеркальними залами, кiмнатами, повними книг.

Мирон заперечив. Клуб для молодi – це добра рiч, але працюе тут не тiльки молодь, чому ж iй такi привiлеi?

– Клуб для всiх, – сказав.

– Могла б тут бути i школа з великим кабiнетом механiки. Щоб на технiка зразу вивчитись, – включився у розмову Іван.

– Школа буде там, де й тепер, – категорично заявив Грицько. – Я тут посадив би дерева, щоб парк був.

А далi мрiяв:

– У парку самi каштани i ясени.