Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

«Хiба е за вiщо хвалити?»

…Якось ще ранньою весною до них прийшов у хату незнайомий хлопець з обдертою, замурзаною i посинiлою вiд холоду дитиною на руках.

– Де тiтка Фрузя? – спитав Марусi, поглянувши на неi.

– На роботi.

– Вiзьми оцю дитину i вiддай iй. Та тiльки гляди, вороно, станеться щось…

Потiм подивився на неi, наче дотепер не бачив, та так дивно, що iй стало аж моторошно.

– Ти звiдки тут вирiцькалася така чорна? – спитав по хвилi. – Як називаешся?

– Маруся… – Хотiла сказати, що ii зовсiм недавно так само принесли напiвживу, як вiн тепер оцю дiвчинку, але не наважилась.

 – У ремiсничому вчуся.

– Скажеш тiтцi, що Грицько принiс. Вона знае мене. Ну, не стiй, а помий дитину! – прикрикнув.

Пiсля цього при зустрiчi на вулицi вiн завжди дивився на неi тим самим дивним поглядом, як i перше, а вона бентежилася. Не могла i зараз не може нiяк його зрозумiти.

Повiки стуляються, полохливий сон пробiгае перед очима химерними силуетами. Це на руiнах метушаться люди, дiти.

Потiм усе зникае. Вона йде заасфальтованою алеею зеленого парку.

– А подивись, – чуе Іванiв голос, – скульптура бiйця з дитиною на руках!

Вона зупиняеться, здивована.

– Іване, та це ж Грицько!

Але Івана вже немае бiля неi, тiльки Грицько посмiхаеться з постаменту, нiби вiн не камiнний.

– Я й не знала, що ти вмiеш смiятися, – шепоче Маруся i мiцно засинае.

* * *

Вранцi Іван пробудився з вiдчуттям безмежного щастя в серцi. Хотiлося побiгти на вулицю, до Марусi, стати перед верандою, покликати i спитати, як спала.

Бо вчора була незвичайна зустрiч, то прийшло кохання. Вiн стиснув обома руками подушку. Є в нього таемниця, велика таемниця, яку берегтиме вiд усiх!

У школi Іван зустрiвся зi своiми друзями, йому стало гiрко i соромно. Чекав, що Грицько чвиркне крiзь зуби в його бiк i назве ще раз бабiем. Навiть хотiв цього. Іван тодi признався б Грицьковi у всьому, i вони, напевно, помирились би.

Та Грицько мимохiдь привiтався, наче боявся, що Іван загляне в його очi i побачить в них не злобу, а смуток.

Іншi хлопцi теж якось принишкли. Ходили мовчазнi. З болем у серцi зрозумiв Іван, що товариство розкололося, i за все брав вину на себе. Ладен був будь-що зробити для товаришiв, щоб поновити старi вiдносини з ними, але знав: йому доведеться доводити, що вiн не бабiй. Хiба можливо було зробити це зараз?

Іван i Маруся продовжували зустрiчатися. Тiльки хлопець не мiг збагнути, чи справдi вона ради нього виходить.