Тополина заметіль: зібрання новел та оповідань 1954–1975 років

Вибiжить з-за живоплоту й зникне. Якби не покликав, здаеться, не обiзвалася б. Несмiливо пiдходив до неi, i вони, не розмовляючи, йшли тодi навмання, поки густi верболози не змикались за ними, прийнявши iх у густi чепiрнатi обiйми. Обое вiдчували, що йдуть не самi. Хтось незримий третiй нiби завжди був помiж них.

Іван чекав на зустрiч увесь день. Цiлий день обмiрковував, що скаже Марусi. Скiльки смiливих планiв роiлося у нього в головi. То вiн уявляв, що вiзьме долонями ii смаглявi щiчки i гаряче прошепоче: «Люблю до смертi», то до болю стисне в обiймах ii, тендiтну й нiжну, питаючи: «Любиш чи жартуеш?» Але при зустрiчi вся його смiливiсть пропадала, як дим на вiтрi.

Думати, мрiяти – справа одна. В думках можна стати велетнем, а насправдi ти звичайна людина.

Іван мовчав. Інодi звертав увагу подруги на чари мiсячноi ночi, але й це було зайвим. Бо хiба треба говорити про те, що набагато красивiше найпишнiших слiв?

Маруся докладно розповiдала за прожитий день, а далi також мовчала.

Про друзiв не згадувала нi словом.

«Що нам заважае?» – питали себе мовчки i не давали вiдповiдi.

Минав час. Кожний день був сповнений хвилюючими подiями – Радянська армiя добивала ворога в його барлозi – Берлiнi. Іван затужив за товаришами. Хлопцi вже не збиралися на толоцi. В школi вiн з ними зустрiчався рiдко, бо вчилися в рiзних класах, а на роботу бiльше не посилали. Що вони робили, де гаяли час, Іван не знав. Тiльки з випадково почутоi розмови зрозумiв, що вони збираються вiдзначити перемогу великим залпом.

Одного травневого вечора Іван сказав Марусi те, що мучило його вже кiлька днiв.

– Твiй брат i мiй батько на фронтi. Чим ми вiдзначимо день перемоги?

Маруся вчула нотку докору в його словах. Вiн i сам ii вiдчув. Йому пекуче бракувало хлопцiв, з якими перетерпiв не одну важку хвилину в життi. От зараз вiн мiг би разом зi всiма готуватися до великого всенародного свята. Іван навiть уявив собi, як це виглядатиме. Увечерi хлопцi розкладуть на зарiнку чотири багаття i в кожне кинуть по жерстянцi толу.

Хiба важко його тепер дiстати? Напевне, так! Полум’я знiметься вгору, мiльярди iскор полетять над рiкою, а потiм осядуть. Через хвилину голосне «урра-а!» потрясе вечiрню тишу. Як же вони з Марусею вiдзначать цю дату?

– В день перемоги, – сказала вона задумано, – посадимо два деревця, два ясени. Я вже iх пiдмiтила бiля моеi веранди.

Якби таке хтось iнший сказав, Іван глузував би з нього.