Шенгенська історія. Литовський роман

Просто не вдаеться заробити! Хоча нi, на прожиток вони сяк-так заробляють, а ось на спокiй – нi. Але процес iде. Й Андрюс, здаеться, в цьому процесi обганяе ii, Барбору. Хоча це вона йому розповiла про «ринок клоунiв» на рю де Севр. І хоча жодного реального ринку там не виявилося, але вiн його знайшов! Бо не дурень!

Усмiшка Барбори перестала бути сумною.

І дуже вчасно. За вхiдними дверима дзенькнули ключi. Два замки по черзi клацнули, i дверi вiдчинилися.

Барбора пiднялася йому назустрiч. Поцiлувала.

– Ти, мабуть, хочеш пiти кудись повечеряти? – поцiкавилася вона.

– А що, у нас нiчого немае? – розгубився Андрюс. – Я якось втомився сьогоднi. Гадав, що вдома повечеряемо.

Барбора з полегшенням зiтхнула.

– Я також втомилася, – зiзналася вона. – Можемо i тут перекусити.

Уже за столиком, поiдаючи круасан, перетворений на канапку з сиром, Андрюс трохи ожив, став безпричинно хихотiти i пiдсмiюватися, чим викликав у Барбори цiкавiсть.

– Ти чого? – не витримала вона.

– Татко цього хворого хлопчика, його звуть Ганнiбал, – пояснив Андрюс.

 – Я таких дивакiв ще не бачив! Заплатив менi тiльки двадцять евро сьогоднi. Сказав, що всi грошi у нього пiшли на дорогий iталiйський костюм. А сам i так прийшов у костюмi вiд «Г’юго Босса».

– А ти хiба тямиш в одязi? – здивувалася Барбора.

– Нi, але на рукавi пiджака у нього пришита лейбочка з фiрмою! Сорочка також крута! Але нормальний чолов’яга цю лейбочку з пiджака зрiзав би! А вiн до того ж ще й дипломат! І iздить на крутому «мерседесi»!

Барбора стенула плечима.

– Африка, – видихнула вона з таким виразом, що це слово було нiби унiверсальним поясненням усього, що здивувало Андрюса. – А як хлопчик?

– Нiчого! Смiявся. У нього, виявляеться, хвороба кiсток. Але у Францii цю недугу лiкують. У Камерунi медицини практично не iснуе. Ганнiбал сказав. Правда, хлопчику доведеться лежати в лiкарнi кiлька мiсяцiв.

– Це добре, – Барбi закивала.

– Чому добре? – Андрюс подивився на неi спантеличено.

– Для тебе добре, – пояснила Барбора з нотками провини в голосi. – Поки вiн хворiе, у тебе е регулярна робота.

– Так, – погодився Андрюс. – Тiльки спочатку вiн менi платив по сорок евро, а тепер – двадцять.

– Будь удячний i за це! Ти ж можеш там ще когось знайти для того, щоб розсмiшити?!

– Клоун не зобов’язаний смiшити, – Андрюс дожував кiнчик круасана i глянув у забарвлене вечiрнiми сутiнками вiкно, що виходило у двiр. – Я, звiсно, сиджу там, у кафе.