Шенгенська історія. Литовський роман

А сам пiднявся i вiдсунув свiй стiлець убiк. Медсестра з посмiшкою пiдтягла пледа пiд саму шию Поля, потiм нахилилася i натиснула на педаль унизу лiжка. Пiсля цього вiдчинила дверi в коридор i вивезла хлопчика прямо на лiжку з палати.

За вiконцем темнiло. Андрюс зачинив дверi палати i залишився всерединi, в цiй лiкарнянiй тишi, зовсiм сам. Чомусь стало холодно, i вiн зняв зi спинки стiльця свою куртку, одягнув. Вiдчуття холоду залишилося, але перестало бути фiзичним. Холод немов перебрався з повiтря в тiло Андрюса, всередину, в груди.

І ця тиша починала здаватися холодною та похмурою. Чогось дуже бракувало юнаковi. Чогось, що зробило б цю лiкарню i цю палату знайомiшою та зрозумiлiшою.

Андрюс склепив повiки. І вiдчув, що тепер холод проймае його наскрiзь. Не просто холод, а два рiзних холоди: один тисне зсередини, а другий ззовнi дме йому в обличчя, дме на голу потилицю, на пальцi рук.

– Це просто зима, – прошепотiв собi Андрюс, знову розплющивши очi та намагаючись пояснити свiй стан рацiонально.

 – Треба купити шалик, рукавички. Це просто вогка паризька зима.

За дверима палати в коридорi хтось закашлявся. І холод, що охопив Андрюса, вiдразу ж розвiявся. А на обличчi разом iз виразом полегшення з’явилася усмiшка, бо згадалося – i не випадково – його едине перебування в лiкарнi, в дитячiй лiкарнi, куди його привезли з двостороннiм запаленням легенiв. Згадалася палата на шiсть хворих, кашляючих чоловiчкiв. Добра старенька медсестра чи нянечка з марлевою пов’язкою пiд очима, прикрашеними зморшками.

– Андрюкасе, вип’еш другий кухлик гарячого киселю? – ii голос прозвучав у пам’ятi так само чiтко, як щойно у вухах звучав голос Поля, його запитання: «Зачекаеш?»

Звiсно, вiн зачекае. І не тому, що Поль, а точнiше, його тато, дещо Андрюсовi винен. Вiн чекатиме, бо iнакше Полю, котрий повернеться в порожню палату, з якоi вiдвезли його товариша по нещастю, буде сумно. Адже Полю нi з ким буде побалакати перед вечерею або перед сном. А коли у людини скутi руки – практично в прямому сенсi, коли у людини немае свободи руху, то едине, що може принести радiсть чи хоча б вiдволiкти, це розмова.

Пiвгодини промайнули дуже швидко. І та ж медсестра привезла лiжечко на колiщатках назад у палату разом iз його «пасажиром». Припаркувала на колишне мiсце i знову натиснула на педаль фiксацii колiс, – своерiдне ручне гальмо лiжка.

– Ну як там процедури? – спитав привiтно Андрюс.

– Я не на процедурах був, – Поль ледь помiтно хитнув головою.