Шенгенська історія. Литовський роман

Мiг просто сiсти i забутися, як вона тiльки-но забулася!

Зайшовши до своеi кiмнати, Рената вiдразу побачила дiда – той сидiв у на стiльцi, вiдсунутому вiд столу на добрi два метри. Сидiв i дивився на Рупiнтоелiса.

Вона пiдiйшла i застигла, також звернула свiй погляд на дерев’яну фiгурку замисленого Ісуса. Сидячи на пеньку чи каменi, пiдставивши пiд щоку напiврозкриту долоню, Рупiнтоелiс дивився на двi знiмки в рамочках, поставленi перед ним, – фотографii ii батька Римаса й ii матерi Юрате. Рената раптом згадала, що ранiше це була одна свiтлина, на якiй ii батьки сидiли на двох стiльцях разом, поруч.

– Дiду, а навiщо ти свiтлину розрiзав? – здивувалася.

– Щоб Рупiнтоелiсу було зручнiше за ними плакати, за кожним окремо, – не дивлячись на внучку, вiдповiв старий Йонас.

– Сюди вже можна нести? – спитала вона, вирiшивши бiльше не продовжувати розмову про ii давно зниклих батькiв – крiм болю ця розмова нiчого iй нiколи не приносила, а сьогоднi в свiтi найсвiтлiше свято, то навiщо його затьмарювати?

– Неси! – кивнув дiд.

Незабаром дiвчина стояла на порозi, накинувши дiдiв кожух поверх светра. Стояла, послана дiдом вивiдати на небi першу зiрку. Стояла, дивилася на небо, бачила вже три зiрки, але назад у будинок не поспiшала. Дивилася на цi зiрки та шепотiла собi: «Ну, ще одна, i пiду!» Але коли поруч iз трьома спалахнула четверта, так i залишилася стояти i про майбутне мрiяти. І тiльки коли вiдчула, що лiчити зорi, якi прокинулися на небi, вже сенсу немае, повернулася в коридор i збагнула, що, незважаючи на теплий дiдiв кожух, вона трохи змерзла.

Дiд ii повернення в кiмнату зрозумiв правильно i налив одразу собi й iй рiздвяного пива з Утени. Пригубили. Помовчали. Поглядами зустрiлися i поглядами ж привiтали одне одного зi Святим Рiздвом. І за трапезу взялися.

Близько пiвночi перейшли на половину Ренати та посидiли за овальним столом. Теж мовчки, тiльки задумливiше i без тихоi радостi, яку вiдчувала в собi Рената за круглим столиком дiдуся. Фотографii батька та матерi, якi стоять перед Рупiнтоелiсом, навiяли смуток, все в них говорило про безповоротне минуле – i рамки, i старий кольоровий фотопапiр, що спотворюе колiр облич, i самi обличчя, застиглi з неприродним, позуючим i напруженим виразом.

Вони, Римас i Юрате, молодi та вродливi, немов не хотiли фотографуватися, соромилися об’ектива фотографа i чекали, коли вiн уже нарештi клацне своiм апаратом. В iхнiх поглядах i обличчях не вiдчувалося любовi.