Шенгенська історія. Литовський роман

У дверцятах – вiдкрита пляшка «Зубрiвки» i коробочка з лiками.

А у вiтальнi тим часом свiтло згасло, i збагнув Кукутiс, що лягла господиня. Лягла, але, можливо, ще не спить, а про життя мiркуе. Про життя, i про нього, про Кукутiса. Намагаеться, мабуть, утямити, чи сам Кукутiс до неi зайшов, чи його Бог до неi послав. Звiсно, варто лиш жiнцi в такiй ситуацii вiдповiдь на це запитання знайти, i свiт ii вiдразу перевернеться. Це якщо вона допетрае, що мандрiвника до неi Бог послав. Але ж i ii свiт не такий уже й поганий! Навiщо його перевертати?!

Узяв Кукутiс iз полицi шмат ковбаси.

Вiдкусив. У ротi розлився милий iз дитинства смак часнику та в’яленого м’яса. Зараз би чорного житнього хлiба погризти!

Кукутiс хлiб поглядом знайшов, але далеко вiн лежав – на пiдвiконнi в дерев’янiй мисцi.

Потягнувся Кукутiс рукою за пляшкою «Зубрiвки», вiдкрив i шийку до носа пiднiс. Запах горiлки оживив нiздрi.

Зiтхнув мандрiвник, знову закрив пляшку корком i на мiсце поставив. Замiсть горiлки взяв у руки сире яйце, нiгтем великого пальця шкаралупу знизу i згори пробив та й висмоктав яечко.

Знову грюкнули неголосно дверцята холодильника, i стало в кухнi темно. Усмiхнулася, почувши цей гамiр iз кухнi, Ельжбета. Усмiхнулася, заплющила очi та заснула.

Вранцi за вiкном снiг валив, густий i лапчастий.

Снiдали чаем i бринзою. До бринзи поставила Ельжбета на стiл чорного хлiба, а до чаю – меду.

– Може, зачекаете? – спитала вона, споглядаючи у кухонне вiкно.

– Зачекаю, – кивнув гiсть.

І сидiли вони за чаем довго. То мовчки, то обережними словами обмiнюючись. Ельжбета очей iз Кукутiса не зводила, i так довго на нього дивилася, що став вiн iй таким же рiдним, як i вирiзанi з кiножурналiв портрети акторiв i спiвакiв.

– Я в одному журналi читала, – озвалася господиня пiсля черговоi паузи, – що одруженi чоловiки довше за неодружених живуть.

– Так, i помирають рiдше, – з готовнiстю погодився Кукутiс. – Так воно й е! А ще одруженi рiдше пiд потяг або пiд машину потрапляють.

І тонуть не так часто. Може, якби я одружився вчасно, тупотiв би зараз по землi двома власними ногами, а не однiею власною, а другою дерев’яною! Але мудрiсть приходить занадто пiзно…

– А чому ж не одружилися? – вже смiливiше поцiкавилася Ельжбета, сприйнявши балакучiсть Кукутiса як готовнiсть про свое життя розповiсти.

Кукутiс ковтнув чаю, помилувався на чорну у червоних трояндах кофту на господинi, одягнену явно на його честь.