Шенгенська історія. Литовський роман

Спiдниця на Ельжбетi цього ранку коротша була, трохи нижче колiн, але теж чорна та тепла.

– Я б одружився, тiльки батько нареченоi проти був, – сказав гiсть i зiтхнув. – Давно це було.

Кукутiс озирнувся до вiкна, на снiг, що валив суцiльним бiлим пухом, задивився. Так задивився, що забув, на що дивиться. Бiле воно й е бiле, навiть якщо згори вниз летить.

– Як же його звали? – прошепотiв Кукутiс.

– Кого? – перепитала господиня.

– Мiрошника. Батька нареченоi моеi. Їi Рамуте звали.

– Гарна була?

– Дуже.

Очi зеленi. Носик, як у лисички, тоненький.

– Струнка була?

Кукутiс похитав головою.

– Горбатенька.

Ельжбета чомусь втомилася дивитися на профiль гостя, котрий втупився у вiконце. Теж на снiг погляд свiй пересунула.

А Кукутiс, навпаки, обернувся й iй в обличчя зазирнув. Погляди iхнi зустрiлися, i здалися йому очi господинi такими ж, як у Рамуте.

– І батько не вiддав за вас горбату доньку? – В голосi Ельжбети прозвучав щирий подив.

– Не вiддав, – Кукутiс зiтхнув. – Не вiддав горбату за одноногого! Гадав, що я з нею через млин одружуся.

А ще думав, мабуть, що який iз мене, одноногого, помiчник на млинi?! Мiшки з борошном носити я не мiг, лопатi лагодити – також. Так i не склалося у нас щастя.

– Шкодуете?

– Як не шкодувати?! – Кукутiс провiв долонею по щоцi, згадавши, що вранцi не поголився. Не витягнув iз таемноi шухлядки своею дерев’яноi ноги небезпечну, добре нагострену бритву.

І раптом спинився за вiкном снiгопад, i свiтлiше стало.

«Не Бог його послав», – подумала Ельжбета.

А Кукутiс попросив господиню води нагрiти. Поголився. Перевiрив, чи добре дерев’яну ногу на мiсце прилаштував.

Дала Кукутiсу господиня в дорогу недоiдену ним уночi ковбасу i шматок бринзи зi скибкою хлiба.

– Зараз такi гарнi новi ноги роблять, – сказала вона наостанок, коли чоловiк уже в плащi на порозi стояв. – Я по телевiзору бачила! Люди з такими ногами навiть в Олiмпiадi беруть участь!

– Я дуже старий для новоi ноги, – спокiйно вiдказав на це гiсть. – Та й до староi звик, вона в мене особлива! Зараз таких уже не роблять!

Ельжбета кивнула.

І погоджуючись iз мандрiвником, i прощаючись з ним одночасно.

Пiд ногами снiг хрустiв. Ішов Кукутiс узбiччям лiворуч вiд свiжих слiдiв автомобiля, що проiхав нещодавно. Попереду з’явилася iнша дорога, та, з якоi вiн минулого вечора звернув. За нею iхали вантажiвки й автобуси. Їхали, в основному, праворуч, у бiк Нiмеччини. Ну а там, навколо Нiмеччини, й уся iнша Європа скупчилася.