Шенгенська історія. Литовський роман

 – Але вiн якось дивно дивився на мене тодi, «Шенгенськоi ночi»!

– Не дивно, а пильно! – виправила його Рената. – Вiн на всiх так дивиться, бо мае зiр поганий. Та й очi його всiм здаються занадто великими i невдоволеними, це – через лiнзи окулярiв! Гайда!

У коридорi ближнiми до виходу стояли чоботи дiда Йонаса i бiля них виблискувала калюжка талого снiгу. Отже, виходив на двiр, поки внучки вдома не було.

Роззувшись, обое пiшли на половину Ренати. Вiтас тiльки озирнувся на багато разiв перефарбованi дверi, що провадять до дiда Йонаса, в його життевий простiр.

– Щось у нього тихо! – пiдозрiло виголосив Вiтас, сiвши на тапчан.

– А чому у нього мае бути голосно? – здивувалася Рената. – Вiн рок не слухае, телевiзор не дивиться! Люди похилого вiку взагалi намагаються жити непомiтно для оточуючих!

– Авжеж, – погодився Вiтас, але по його погляду Ренатi стало зрозумiло, що думае вiн уже про щось iнше. – То через якi думки ти мало в мiй автобус не врiзалася? – спитав вiн пiсля короткоi паузи.

Рената присiла поруч, закинула руку Вiтасовi на плече, поцiлувала в щiчку.

Вiн хотiв уже було обiйняти кохану i поцiлувати по-справжньому, але тут вона його зупинила.

– Ти хочеш цiлуватися чи дiзнатися, про що я думала?

– Дiзнатися, звiсно! – закивав той i трохи вiдсунувся.

– Я думала, що нам ще зарано кудись iхати, – серйозним тоном промовила вона i глянула йому в вiчi, чекаючи на реакцiю.

– Чому? – щиро перейнявся Вiтас.

– Скiльки часу ми знайомi? – спитала молода господиня половини хутiрського будиночка.

– Ну, майже п’ять мiсяцiв або навiть трохи бiльше!

– А скiльки днiв провели разом? – продовжила вона важливий допит.

Вiтас задумався.

– Сiм? – невпевнено спитав вiн.

– Шiсть, – пiдказала дiвчина правильну вiдповiдь. – А скiльки ночей ми провели разом?

– Три.

– Чотири, – виправила вона його знову. – Чи ти «Шенгенську нiч» до уваги не береш?

– Не беру, ми ж були з iншими.

– Бачиш, – дiвчина знову всмiхнулася. – Для тебе нiч – це секс, а для мене – бути разом! Але це нiчого, це, мабуть, у всiх так… Але рiч у тiм, що якщо я поiду, то дiд залишиться сам-один.

І якщо вiн занедужае або щось трапиться, то нiкого поруч не буде! Я з ним уже кiлька разiв про Італiю балакала, i про тебе… Йому вже багато рокiв i просто страшно залишатися самому. Я це вiдчуваю.

– Зараз самотнiсть перестала бути страшною, – Вiтас стенув плечима. – Є мобiльник, е iнтернет, е, врештi-решт, «скайп», яким можна з усiма в свiтi контактувати.