Шенгенська історія. Литовський роман

Дiвчина так захопилася нагляданням за ними, що не вiдразу помiтила Вiтаса, котрий уже наближався до ii «фiата».

Дверi, через якi дiвчина дивилася на автобус, вiдчинилися, i Вiтас опустився на пасажирське сидiння поруч. Сiв спочатку спиною до Ренати i постукав черевиком об черевик, збиваючи налиплий снiг.

– Привiт! – сказав вiн, розвернувшись i сiвши зручнiше. – Ти чого така блiда?

– Знаеш, я трохи в твiй автобус не врiзалася! – зiзналася Рената.

– То це ти гальмувала? – Вiтас широко вибалушив очi, сповненi подиву.

Рената кивнула.

– Уперше таке, – сказала вона неголосно. – Замислилась i про дорогу забула… А тут ще й слизько… Зима!

– А про що задумалася?

На обличчi дiвчини з’явився сумнiв, буцiмто вона не могла вирiшити вiдразу: казати йому, чи нi?

– Про тебе задумалася, – зiзналася нарештi. – Точнiше – про нас i про Італiю…

Вiтас усмiхнувся. Слово «Італiя» нiби пiдняло його над сидiнням машини.

– І що ти про нас i про Італiю подумала? – продовжив допитуватися вiн.

Рената зiтхнула.

– Потiм скажу!

Асфальтова стрiчка дороги бiгла вперед спочатку рiвною смугою, а потiм, пiсля повороту, коли «фiат» з’iхав iз головноi дороги на бiчну, то другорядна заметляла, як собака хвостом – то лiворуч, то праворуч, залишаючи позаду то горбочок зi старим кладовищем i кiлькома дерев’яними хрестами, то гайочок, за яким сховався самотнiй занедбаний хутiр. Ще два горбки з хрестами залишилися позаду, отже, до хутора Йонаса залишилося хвилин iз п’ять по насипнiй, вже не асфальтовiй дорожнiй стрiчцi, покритiй втоптаним снiгом, що виблискуе на холодному зимовому сонцi, якому, здавалося, в цей пiсляобiднiй час також не дуже гаряче на сiрому, наче навiть промерзлому безхмарному небi.

Дуже скоро вiд насипноi, покритоi втоптаним снiгом гравiйки вiдокремилася особиста колiя Ренати i вона акуратно спрямувала свiй маленький «фiат» далi, до будинку. І зупинила машину в самому кiнцi колii, де вона не уривалася, а просто зупинялася перед вкритим мерзлою кiркою рiвним снiгом.

Перед дерев’яним порiжком обiйстя Вiтас забарився. Почав старанно збивати снiг iз черевикiв, хоча снiгу на них уже не було.

– Ти що, дiда Йонаса боiшся? – всмiхаючись, спитала Рената.

– Нi, що ти! – Вiтас вiдволiкся вiд черевикiв.