Шенгенська історія. Литовський роман

 – Бував i не раз!

– Там моя сестра живе, Айва! Може, стрiчали?

– Може, й стрiчав! Але всiх зустрiнутих не згадаеш!

Юргiс вiз цiлий контейнер «Ризького бальзаму». У кабiнi в бардачку навпроти сидiння Кукутiса також лежала знайома своею формою керамiчна пляшечка. Водiй ввiчливо запропонував супутнику сьорбнути. Мандрiвник пригубив. У ротi теплiше стало.

– Гарна штука! – похвалив бальзам Кукутiс. – Скiльки рокiв живу, а його смак не змiнюеться!

Юргiс кивнув. Запропонував пасажировi ще випити.

– Я краще з собою вiзьму! – Кукутiс сунув пляшку в кишеню сiрого пальта. – Будь-що взимку трапитися може!

– Атож, – погодився водiй. – Взимку треба до всього бути готовим!

А потiм бiгли уздовж дороги снiговi поля та наваленi бульдозерами по узбiччях замети. Бiгли, миготiли, мерехтiли пiд iхне обопiльне мовчання ще годинки зо двi, поки не загальмував Юргiс на розвилцi.

– Менi на Гданськ! – сказав вiн. – А вам треба прямо!

Подякував мандрiвник далекобiйнику.

Сказав йому кiлька добрих слiв, вiдпровадив поглядом звернувшую праворуч фуру i знову пригубив бальзаму. Озирнувся, огледiвся. Годинника з кишенi витягнув i час перевiрив. Час у годиннику, на жаль, зупинився. Пiдкрутив його Кукутiс, i знову зацокав вiн, показуючи тепер уже свiй власний час, що зi загальним часом нiчого спiльного, крiм стрiлок, не мае. Раннiй зимовий вечiр наближався i навiював думки про нiчлiг, змушуючи Кукутiса уважнiше в краевиди вдивлятися. Ще трохи, i потемнiють, наблизяться горизонти, спалахнуть лампочки у вiкнах будинкiв, якi зараз зi снiговими полями змiшалися i наразi невидимi.

Але поки сталося це, як трапляеться кожного снiжного дня року, встиг Кукутiс уздовж дороги не один кiлометр прочалапати, а може, й усi три! Й як тiльки молочнi сутiнки опускатися стали на бiлу землю, вiд шосе, узбiччям якого йшов Кукутiс, вiдшарувалася вузька асфальтована дорiжка i подалася праворуч до вогникiв невiдомого мандрiвниковi селища. Й як тiльки ступив Кукутiс на цю дорогу, зупинився поруч «малюх» – стара iталiйська мiкролiтражка, i вiдчинив водiй перед одноногим старим дверцята.

– До Бжежнiци? – спитав.

Мандрiвник не знав, як це селище називаеться, але в машину сiв, хоч i довелося пововтузитися з негнучкою дерев’яною ногою перш, нiж дверцята з його, Кукутiса, боку зачинитися змогли.

Їхали вони хвилин iз сiм, i за цi митi встиг Кукутiс зiгрiтися i про себе трохи розповiсти.