Шенгенська історія. Литовський роман

Хотiв було навiть на нiчлiг до доброго водiя – старiючого газди рокiв шiстдесяти – напроситися, та не зробив цього. Ось якщо б вони довше iхали! А так, сiм хвилин знайомства – не привiд на нiчлiг проситися!

Бiля першого ж будинку селища попросив Кукутiс зупинити машину. Вийшов. А «малюх» далi поiхав i звернув на якусь iншу, невидиму вже дорогу, що втiкала праворуч вiд селища.

Будиночки тут були кам’янi та двоповерховi. Це Кукутiса засмутило вiдразу. Тi люди, що живуть у цегляних будинках, зазвичай не такi гостиннi, як тi, що живуть у дерев’яних!

Вiкна ближньоi садиби свiтилися однаковим рiвним жовтим свiтлом, немов за кожним таким вiкном однаковi люди жили, i все в кiмнатах iхнiх також було однаковим, таким само, як i в iнших кiмнатах цього будинку.

Пройшов Кукутiс трохи далi стежкою i побачив, що з вiкон першого поверху третього в ряду будинку на снiг бiльше свiтла падае, нiж iз вiкон ближнiх обiйсть. Наблизився i побачив яскраву вiтрину кав’ярнi. Всередину зайшов, озирнувся.

Всi столики зайнятi: де двое, де трое чолов’яг сидять i пиво цмулять. І тiльки за одним столиком iз келихом бiлого вина – молода жiнка в джинсах i синьому светрi з незвично сплетеною русявою кiскою волосся. Косичка, в яку було зiбране волосся з самоi макiвки, опускалася, затуляючи лiве вухо, майже до самого плеча. Поруч iз нею – малюк рокiв чотирьох вiд народження. Хлопченя на аркушi паперу кольоровими олiвцями кола малюе. Захоплено та зосереджено.

– Можна бiля вас? – спитав Кукутiс, iз цiкавiстю розглядаючи ii незвичайну зачiску.

Жiнка пiдняла погляд на гостя. Кивнула, не сказавши й слова.

Присiв Кукутiс за стiл, озирнувся на прилавок, за яким бородатий поляк iз веселими очима стояв у кухарськiй бiлiй куртцi. За його спиною на прикрiпленому до стiни телевiзорi показували без звуку футбольний матч в якiйсь теплiй краiнi. Футболiсти бiгали по зеленому полю, але нiхто в кав’ярнi не звертав на них жодноi уваги.

– Тут самому треба замовляти, – сказала жiнка Кукутiсу, вирiшивши, що той офiцiанта чекае.

– Ага, – мандрiвник кивнув. – Вiдпочину трохи i пiду замовлю!

П’ять хвилин насолоджувався Кукутiс теплом i домашнiм легким гамором, сплетеним iз розмов за iншими столиками, шелестiнням олiвцiв по паперу, цоканням кухлiв, горняток i ложечок, якi час вiд часу збирав бармен зi столiв i складав у мийку. Але потiм пiднявся, пiдiйшов до стiйки. Простягнув бармену розкриту долоню зi жменею монет.