Шенгенська історія. Литовський роман

Так мае бути i так, мабуть, вiдбуваеться, тiльки нiхто всього цього руху не бачить, бо нiхто не може так уважно дивитися згори вниз на землю. Нiхто, крiм того, хто може! Але чи iснуе той, хто може так дивитися, невтямки наразi Кукутiсу. Може, й iснуе. А може, й нi. Вiн, Кукутiс, iснуе. Це Кукутiс точно знае. Вiн iснуе i постiйно вiдчувае, що iснують iншi литовцi, литовцi, розкиданi по хуторах Литви, та литовцi, розкиданi по свiту, i кожен iз них мрiе збудувати свiй хутiр у чужiй краiнi. Й ось вартуе тiльки з кимось iз них якiйсь бiдi трапитися, як починае в Кукутiса серце болiти.

Починае поколювати. Й якщо в самому низу серце поколюе, отже, це якийсь литовець у бiду в Пiвденнiй Африцi потрапив. Тодi перечiкуе просто Кукутiс цей бiль, розумiючи, що нiяк вiн до Пiвденноi Африки зараз не дiстанеться. Вiн i в Європi нiколи не встигае на допомогу, але завжди поспiшае. В Європi легше квапитись. Європа маленька i вона найчастiше у Кукутiса в серцi болить. Хоча i займае тiльки малу частину серцевоi поверхнi. Зате «европейський» бiль свого серця вiдчувае Кукутiс докладнiше, нiж будь-який iнший. Вiдчувае так точно, що вiдразу визначити може: з Парижа вiн долинае чи з Тулузи! З Парижа литовський бiль, звiсно, долинае набагато частiше. Вiн уже й не пам’ятав точно, скiльки разiв йому цей шлях проробляти доводилося – то вiд Марiамполя до Парижа, то вiд Сартая до французькоi столицi. А колись давно, дуже давно, либонь, ще до закiнчення Першоi свiтовоi, на якiй вiн свою праву ногу втратив, бачив Кукутiс заграву дивовижну на горизонтi. Бачив ii, визираючи зi шанцiв. І сказав йому тодi товариш, що це Париж горить. Був тодi Кукутiс трохи молодший i сперечатися любив. І сказав вiн приятелю, що Париж далеко, й Європа величезна, отже, горить десь ближче, може, навiть у сусiдньому бельгiйському мiстечку. Товариш на те негативно головою в касцi хитнув, i сказав одну фразу, яку пам’ять Кукутiса зберегла краще, нiж обличчя товариша. Замiсть обличчя вiд товариша в пам’ятi тiльки каска залишилася. І кiлька секунд голосу, який сказав: «Пiд час вiйни Європа стае маленькою». Так, це точно. А в мирний час вона розправляе своi поля та лiси i знову перетворюеться в майже неосяжний простiр, порiзаний нескiнченними дорогами, якими для рiвноваги однакова кiлькiсть машин i людей перемiщаються в протилежних напрямках.

Мороз, що пролiз за пiднятий комiр сiрого зимового пальта, поквапив Кукутiса.