Пекло на землі

Сьогоднi соромно i дивно, що, кiнчаючи середню школу, я був цiлковитий профан у життi суспiльно-полiтичнiм: не мав у руках газети, не прочитав нi одноi полiтичноi брошурки, навiть «Кобзаря» як слiд не студiював.

Отож не дивно, що революцiю зустрiв зi здивуванням. Лиш гучно-переливний гiмн свободи та небувало-велетенський рух манiфестантiв розбурхали в менi вiдчування великих подiй.

Вийшов я в сколихане море революцii й, затоплений бурхливими хвилями вiтрiв-бурунiв, поплив, шукаючи вiщого корабля та заповiтноi твердинi-пристанi.

Шукав iх у вогнях блискавичних гасел, спiзнавав у бурях мiтiнгових, виучував з дощiв промов.

І усвiдомив, що скiнчилась доба деспотизму, згинув перун «недiлимоi», в якiй «на всiх язиках все мовчить – од Молдаванина й до Фiна». Перевернулася нова сторiнка iсторii: засiяло сонце визволення пригнобленим народам.

Хто я такий? Чий я син i хто мiй нарiд? питався всiм еством, всiм iнтелектом.

І вiдповiдь знайшов, коли весняно-квiтневого дня став у кольони демонстрантiв пiд жовто-блакитним прапором.

Не знав його символу… Інтуiтивно вiдчув його близькiсть, рiднiсть.

З iдеалом нацiонального прапору прилинув я до тих, що заходились будувати долю Украiни на розкрiпощенiй землi. Пiшов розумом слабкий, та вiрою сильний i духом непоборний за наше право на державу.

Став прозрiвати, дiзнаватись – «ким, за що були закутi». Цього гарячково шукав у книжках, з розмов в «Украiнськiм клюбi», якого став одним з найактивнiших членiв.

Як перли, низав я данi про нацiю, державнiсть, мову, заслухувався на лекцiях, диспутах, що iх давали нашi тодiшнi провiдники – проф. Е. Іваненко, В. Камiнський, М. Крамаренко; удосконалював щиро мову, ковтав новi слова, виучував фрази, душею горнувся до кожного, що говорив рiдним словом; захоплювався всiми появами нацiонального вiдродження: працював у драматичному гуртку, брав участь у розбудовi нацiонального фонду, розповсюджував вiдозви, вiв нацiональну пропаганду, усвiдомлював та приманював молодь до «Клюбу».

Лiто минуло в напруженiм формуваннi нацiонального свiтогляду та гарту.

Останнiй рiк у середнiй школi почав я вже свiдомим украiнцем-юнаком. Дивувались моi приятелi-селюхи, з’iжджаючись по ферiях, що гарно так говорю «по-свойому». Це спонукало не одного й пiшла у нас жвава робота. Залунала щораз смiливiше рiдна мова в стiнах школи; щотижневi збори, дискусii, вистави, реферати; полинула молодь густими лавами до «Клюбу».