Пекло на землі

Вперше побачив я повстанське вiйсько. Усi в чорному, як один, запаленi, здоровi. Обоз тягнувся мiстом з пiвдня, все дядькiвськi вози, а ззаду гармати у десять коней запряженi.

Десь четвертого дня на замилених конях прилетiли два засапаних дядьки, без шапок, у бiлих штанах.

– Рятуйте себе й нас. По селах повно большакiв. Грабують, рiжуть. На Бiлу Церкву збираються. Будьте насторожi…

Передано по частинах. На мент всi насторожились. Але побiдний настрiй, атмосфера мiста, спiрт, розваги – розвiяли затрiвоженi чутки.

Пiд вечiр у мiстi гульня кишiла. Пили, спiвали козаки й старшина. Куняв напившись i наш курiнний.

– Пане полковнику! Заставу за мiсто вислати, пiти в розвiдку. Чутки е небезпечнi.

– Вишлем, виш… м… – бурмотiв на стiльцi в комендатурi.

– З якого куреня накажете?

Полковник кивнув рукою й захропiв.

Темна нiч облягла напiвп’яне мiсто й навiвала якогось таемничого несупокою. Не дай, Господь, наскочать, – перерiжуть всiх.

Поденервований, не мiг я спати, ходив вулицями.

Змiнив одну варту в кiнцi мiста, а другоi не знайшов. Насилу добудився трьох своiх непротверезених i не наказом, а просьбою вмовив пiти на варту. Проходячи крайньою вулицею до залiзничого мосту, почув пахкання паровика. Чий же це? Де б вiн узявся? Зняв двi стiйки i гайда до моста.

Недалеко моста стояв i злегка поторкував невеличкий панцирник; як лукавий Демон, заглядав на сонне мiсто. Ми вп’ялились в його свiтлянi очi, не знаючи, що чинити. Пiслати людей, думаю, чи самому бiгти до штабу?

Та думка перервалась.

З вагонiв вилазили люди й пiдступали до моста.

– Увага, хлопцi, – хвилево й тихо наказав: – Придiлiться i за командою пали як найчастiше.

Хлопцi нащурились.

Разом – вогонь! – i ми блиснули трьома вогнями. Одно скотилось, а кiлька посунуло схильцi до броневика. Вiн пчихнув i посунувся назад, залишивши слизьким i вогким цокотанням, мовляв, не чiпай, бо бризну рясними сльозами.

Ми поприсiдали стежачи. Панцирник вiдлiз, замовк i зник у пiтьмi.

Вiдомо, що це за вiдвiдини. Я залишив хлопцiв вартувати, а сам побiг до комендатури.

Тут все хропiло очмареним сном. Курiнного тричi волiк по кiмнатi, тягав за вус – анi мур-мур.

На сходi стало паленiти. Тихий, погiдний ранок вiщував небезпеку. Не добудившися в комендатурi, кинувся до штабу.

– Козаче, – зустрiв на вулицi заспаного, – не знаете, де штаб дивiзii?

– Нi.

– Якоi частини?

– Богданiвець, стоiмо близько станцii!

– Так слухайте.