Пекло на землі

– Оце й усi? – дивувався зразу я.

– Нi. Якраз удванадцятеро стiльки на хуторi: 60 крiсiв i 20 шабель. Коли прилучиш хоч ще стiльки, то завдання виконав бездоганно.

– Та вже два тижнi ракiв не ловив.

За три годинi поза городи гусаком рушало 32 наших з однокiнкою припасiв: дядько Андрiй кобилу пожертвував «для Украiни», а старий Амос подарував вiзок.

Щиро вiталися повстанцi – виноградiвцi й байбакiвцi з нашими.

– Здоровi будьмо. Запорiжцiв нема нiкого?

– Хто мазепинець, а покажись!

– Здоров, Семене! Як ся маеш? Вже рана зажила?

– Значиться, знову комуну бити будем разом?

– А де ти дiвся, як Жмеринку здавали?

– Та де ж? У полон попав, а звiдтiль чкурнув додому.

– Запродав сукин син полковник. Нас у бiй послав, а сам за касу та до золотопагонцiв.

– Еге, та в тебе все добiрнi, – оглядав моiх молодцiв Олешко. – Чи ж кожен нюхав козацькоi табаки?

– Є всякий сорт, – хтось обiзвався. – Є такi, що дезертирували, як батько Петлюра закликав. Тепер порозумнiшали i хочуть боржок комунi повернути.

Краще пiзно, як нiколи.

– Зiбрав батько кумпанiю хоч маленьку та вартненьку, – радiв Олешко.

– Маю за честь сповiстити, що ще не всi, – рапортував я. – Прибудуть ще хлопцi. Надiя е, що буде бiльше сотнi, а може й з соловейком (кулеметом).

– Хiба? – пiдскочив Чубатий. – Чого ж ти мнеш?

– Та коли в тебе нетерплячка, сiдаймо на тачанку, як конi не стомленi, та й будем знати.

Послали Саву з двома виноградiвцями до Клиновоi, а я з Чубатим поiхав до Краснопiлки.

Опiвночi стукали до Рудого. Налякана старенька мати довго не обзивалася. З трудом переконали ii, що ми не тi, кого на думцi мае. Сестра вiдшукала Івана в сусiдськiй коморi: певне з Горлинкою якоюсь бавився. Прибiг до нас у пiдштанцях, заспаний.

– Юрченко?! А бодай тобi нi дна нi покришки. Не найшов кращоi години? А то ж хто, – глянув на Чубатого.

– Ходiмо десь тiснiше.

У клунi Чубатий виклав справу. Іван чухався й пiдкидав плечима.

– Або я знаю? Такий час. Собак усiх побудиш, а iх до ранку не збереш.

Крiм того, кулемет ще в охранi (мiсцева самоохорона – тодi в кожнiм майже селi була). Самi вiддати не рiшаються; кажуть, щоб видерти. Без «Максима» ж буде сумно… А коли думаете звiдцiль рушати?

– Хотiли б завтра.

– Почекаймо до завтрiшньоi ночi. До речi, недiля. Зранку я пiдготую хлопцiв, вартуватимуть у самоохоронi нашi. Ви пiдскочите й по-вiйськовому вкладете кулемет на вiз. Ще й крiсiв з десяток пiдхопите та набоiв.