Саламандра (збірник)

З розвiяним волоссям, бiлоснiжним волоссям, з витягнутими перед себе руками слухав дивного вiдголосу, як найчудовнiшоi музики…

– Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Та, та, та… Але за хвилину замовкло; i знову свистiв тiльки вiтер в скажених перегонах, квилили ворони пiд свинцевим небом…

З похиленою головою повернувся колiяр до своеi будки…

Але вiдтодi, з того пам’ятного вечора, йому в душi розквiтла ясна надiя i чекала на здiйснення. Бо з кожним днем вiн чув це щораз виразнiше, щораз ближче, щораз краще.

За хвилю воно вмовкало, щоправда, глухнуло десь, розвiювалося, але назавтра, в сутiнках, в цю дивну годину змагання дня з нiччю знову поверталося сильнiше вже, голоснiше, майже намацально…

Аж настала година звершення.

Якоiсь грудневоi ночi, ночi, завiяноi снiгом, коли вiн, натомлений чуванням, схилив свою сиву голову низько на груди, залунав сигнал…

Вавера затремтiв i прокинувся:

– Що це?!

– Бiм-бам… – пролунало повторно. – Бiм-бам…

Сигналiзатор грав. Уперше з часу служби почув будник цокання молоточкiв…

Почервонiв, тремтячими руками вбрав шапку, накинув шинель на плечi i, прихопивши лiхтар, вибiг до будки.

– Бiм-бам… – грало на стовпi.

– Я йду вже, я йду, – шепнув, похитуючись на ногах зi зворушення.

Зусиллям волi опанувався, виструнчився в службовiй позицii i, пiднявши високо свiтлосигнал, чекав.

– Та, та, та… Та, та, та… – дуднiло на вiтцi.

– Тарах, тарах, тарах… Тарах, тарах, тарах… – гуркотiли рейки.

Колiяр видивився голодним поглядом у пащеку тунелю…

– Та, та, та!.

. Та, та, та!..

Нарештi побачив. На вильотi з глибокого отвору засвiтилася пара очей, пара велетенських, золото-жовтих баньок i росла, росла, наближалася…

Будникoвi у головi зблисла думка:

– Проiде чи стане?

В цей момент пролунав скрегiт рiзко загальмованих колiс, i потяг затримався на станцii. Вавера не ворухнувся, не зрушив з мiсця. Дивився…

Зi службового вагону висiв начальник i попрямував до колiяра.

За ним зiскочило зi сходинок ще кiлька кондукторiв i якийсь контролер та пiдiйшли до нього.

– Добрий вечiр, Вавера! – привiтався, простягаючи дружелюбно руку, начальник. – Ти нас довго чекав, стариганю мiй, га? Ну i нарештi дочекався.

Вавера стискав долоню. Солодкi сльози, сльози щастя душили слова:

– Згiдно наказу, пане начальник, на посту.

– Добрий вечiр, колего! – пiдступили й кондуктори. – Вiтаемо, старий друже!

І оточили його колом.