Саламандра (збірник)

М’який, податливий пiд пальцями пушок матерii приглушав вiдголоси, тлумив гуркiт шин, вгинався слухняною хвилею пiд натиском тягаря. Купе здавалося зануреним в глибокий сон; дрiмали затягнутi на кiлечках фiранки, похитувалися зеленi сiтки, розiпнутi пiд стелею. Заколисаний рухом вагону, мандрiвник перехилив утомлену голову на узголiв’я i заснув. Випущена з рук книжка зiсковзнула з колiн i впала на пiдлогу; на оправi з делiкатноi, темно-шафрановоi палiтурки виднiвся заголовок: «Хвилястi лiнii», поруч – викарбуване прiзвище власника: Тадеуш Шигонь….

У якийсь момент подорожнiй нервово смикнувся, розплющив очi i озирнув усе, що його оточувало: на якийсь момент на його обличчi з’явилося здивування i спроба зорiентуватися, мандрiвник мовби не мiг зрозумiти, де i чому тут опинився, але в ту ж мить на губах з’явилася поблажлива усмiшка, i вiн вдруге поринув у сон.

На коридорi було чутно чиiсь кроки; дверi рвонули, вiдсунули, i до купе зайшов кондуктор:

– Попрошу квиток.

Шигонь навiть не здригнувся. Кондуктор пiдiйшов i узяв його за плече:

– Вибачте – прошу пред’явити квиток.

Мандрiвник спантеличено поглянув на непрошеного гостя.

– Квиток? – перепитав недбало позiхнувши. – А у мене його ще нема.

– А чому Ви не купили його на станцii?

– Я не знаю.

– За це мусите заплатити штраф.

– Штра-а-аф? Так, я заплачу.

– Звiдки ви iдете? Певне, з Парижа?

– Я не знаю.

Кондуктор обурився:

– Як то не знаете? Ви що, насмiхаетеся надi мною? Хто ж повинен знати?

– Менше з тим.

Допустимо, я сiв у Парижi.

– Куди я маю виставити квиток?

– Подалi звiдси.

Кондуктор уважно глянув на пасажира:

– Я можу дати квиток тiльки до Мадрида; там собi можете пересiсти в довiльному для вас напрямку.

– Менi однаково, – байдуже змахнув рукою. – Тiльки б iхати.

– Квиток я вiддам трохи пiзнiше. Я мушу спершу розрахувати цiну разом зi штрафом.

– Добре, добре.

Увагу Шигоня прикували лацкани кондукторового комiра iз залiзничними вiдзнаками: пара вiдiрваних крил, уплетених в коло.

Коли кондуктор з iронiчною посмiшкою рушив до виходу, Шигоньовi враз здалося, що це обличчя, скривлене знайомою гримасою, вiн уже бачив не раз. Якийсь дiдько пiдiрвав його з мiсця i на прощання Шигонь його застерiг:

– Вважайте на протяг!

– Спокiйно, я зачиняю дверi.

– Вважайте на протяг, – вперто повторив Шигонь, – часом можна i карк скрутити.