Саламандра (збірник)

– Хто ж спiлкувався зi мною телеграфом помiж другою i третьою ночi? – запитав я, вдивляючись в обличчя друга.

Присутнi здивовано переглянулися.

– Нi, – вiдповiв менi помiчник Йошта, – це виключено. В цю кiмнату я ввiйшов близько першоi ночi, щоб прийняти справи, i з того часу не покидав службового примiщення нi на хвилину. Нi, пане начальнику, анi я, анi хто iнший зi спiвробiтникiв не користувалися цiеi ночi телеграфним апаратом.

– А проте, – впiвголоса сказав я, – сьогоднi вночi помiж другою i третьою я отримав депешу зi Щитниськ.

Запанувало глухе, кам’яне мовчання.

– Лист!

Я сягнув до кишенi, розiрвав конверта. Був адресований менi. Йошт писав:

«Ultima Thule, 13 липня.

Дорогий Ромку!

Я повинен загинути – скоро, раптово. Людиною, яку я побачив сьогоднi уночi в одному з вiкон халупи, – був я сам. Може, небавом виконаю свою мiсiю, а тебе виберу на посередники. Розкажеш людям, засвiдчиш iстину.

Може, тодi повiрять, що iснуе i свiт iнший… Якщо встигну… Прощай! Нi! До побачення – колись потойбiч… Казимир».

ДЕМОН РУХУ

[10 - © М. Брижак, Ю. Винничук, переклад украiнською, 2018.]

Блискавичний «Continental» щосили мчав уперед, дорогою вiд Парижа до Мадрида. Була пiзня пора, якраз на опiвнiч, дощило i було дуже холодно. Мокрi батоги дощу хльостали по освiтлених шибах та розбризкувалися по склi слiзними вервечками крапель. Мокрi вiд зливи фюзеляжi вагонiв виблискували вiд свiтла придорожнiх лiхтарiв. Вiд iхнiх чорних тiл у просторi розчинявся глухий стогiн, змiшаний зi скреготом колiс, вiбруючих бамперiв i шин, якi безжально крутяться.

Ланцюг вагонiв пробуджував у нiчнiй тишi вiдлуння, пiдiймалися важкi, соннi повiки, з жаху широко розплющувалися очi, i так цiпенiли… А потяг мчав далi, у бурi вiтру, в танцi осiннього листя, волочачи за собою довжелезний шлейф диму, що чiплявся за дах, кiптю i сажi, мчав далi, без перепочинку, кидаючи за собою кривавi iскри i залишки вугiлля.

У одному з передiлiв першого класу, втиснутий у кут мiж стiною i подушкою, дрiмав сорокарiчний чоловiк мiцноi статури.

Тьмяне свiтло лампи, що поволi цiдилося крiзь затягнену занавiску, освiчувало старанно виголене подовгасте обличчя, з гримасою затятостi довкола вузьких вуст. Вiн був сам, i нiхто не стояв на завадi його сонних роздумiв. Тишу зачиненого купе перекреслював стукiт колiс пiд пiдлогою i мерехтiння газу в пальнику. Червоний колiр оксамитових подушок навiював сонливiсть i дiяв мов наркоз.