Саламандра (збірник)

Я чекав, напружуючи зiр, стежив за рухом бiлоi смужки…

Нарештi стали з’являтися першi слова, з довгими, хвилинними, промiжками вирази невиразнi, складаються з величезним зусиллям, немов би в боротьбi з зацiпенiнням розуму…

«…хаос… морок… сум’яття сну… далеко… сiре… свiтло… ох! як тяжко!.. як тяжко… вирватися… гидота! гидота!.. сiра маса… густа… смердюча… нарештi… я вiдiрвався… я… есьм…»

Потiм настала довга, на кiлька хвилин перерва, але стрiчка продовжувала виповзати ледачою хвилею. Знову з’явилися знаки – тепер проставленi упевненiше, смiливiше:

«…Єсьм!.

. Єсьм!.. Єсьм!.. Он… там… моя оболонка… лежить… на канапi… холодна, брр… розкладаеться… потроху… зсередини… Байдужа менi… надходять якiсь хвилi… великi, яснi хвилi… вихор!.. Чуеш цей велетенський вихор!.. Нi!.. Ти його не можеш чути… І все передi мною теперiшне… все тепер… чудесна круговерть… пiдхоплюе мене… з собою… понесло!.. Йду вже, йду!.. Прощай… Ром…»

Депеша раптово обiрвалася, апарат став. Мабуть, саме тодi я захитався i впав на пiдлогу.

Принаймнi у такому виглядi застав мене помiчник, що увiйшов до контори близько трьох ранку, – я лежав на пiдлозi без пам’ятi, з рукою, обмотаною телеграфною стрiчкою.

Прокинувшись, я насамперед запитав про товарняк. Так i не прибув. Не барившись нi секунди, я скочив на дрезину i погнав ii повним ходом крiзь свiтанкову мряку.

Вже пiд’iжджаючи до Щитниськ, я помiтив, що вiдбулося щось надзвичайне. Зазвичай спокiйна i пустельна двiрцева площа була забита натовпом, що облягав службову будiвлю.

Скажено розштовхуючи людей, я прорвався в службове примiщення. Там я застав двох чоловiкiв, що схилилися над канапою, на якiй iз закритими очима лежав Йошт. Вiдштовхнувши одного з них, я схопив друга за руку. Але рука його закоцюбла i холодна, як мармур, вислизнула з моеi i безсило звiсилася. Обличчя пiд шапкою буйного попелястого волосся, вже схоплене холодом смертi, застигло в трохи помiтнiй ласкавiй усмiшцi.

– Серцевий напад, – пояснив лiкар, що стояв поряд.

 – Рiвно опiвночi.

Я вiдчув гострий, колючий бiль з лiвого боку грудей. Пiдняв очi на дзигар, що висiв над столом, – показував дванадцяту: стрiлки завмерли в трагiчну хвилину.

Я сiв на канапу поряд з померлим.

– Вiн помер вiдразу? – запитав я у лiкаря.

– На мiсцi. Смерть настала рiвно опiвночi пiд час надавання телефонноi депешi. Коли я прибув сюди десять хвилин на першу, отримавши вiстку вiд залiзничника, пан начальник уже не жив.