Енеїда

Вона, боячися ворожих

Тевкрiв, лихих за загибель Пергама, i кари данайцiв,

І чоловiка, що зрадила, гнiву чекаючи, в страху,

Спiльна Ерiнiя i для вiтчизни своеi, й для Троi,

Бiля жертовника, там непомiтно сховавшись, сидiла.

575 Серцем скипiв я, i лють огорнула мене – за вiтчизни

Згубу помститись, за злочин скарати. «Вона, очевидно,

Буде жива i Спарту побачить, i рiднi Мiкени;

Їхати буде в здобутiм трiумфi царицею; знову

Буде дружиною, дiм, i батькiв, i дiтей ще побачить,

580 З почтом троянських жiнок i служебниць фрiгiйських Ітиме?

Згинув Прiам вiд меча? Чи Троя згорiла в пожежi?

Скiльки разiв у кровi узбережжя троянське купалось?

Нi, так не буде! Бо хоч за таке, як помститись на жiнцi,

Шани немае, й така перемога безславною буде, —

585 Певно, прославлять за те хоч, що погань я все-таки знищив,

Визначив, врештi, заслужену кару.

Розкiш, як полум'ям гнiвним вiдомсти наповниться й попiл

Рiдних вдоволено помстою буде». Це в серцi кипiло,

З цим, мов шалений, я гнався.

590 Перед очима моiми у чистому свiтлi ясному

Й сяяла так, як ii я нiколи не бачив, як звикла

Тiльки богам у божистiй з'являтись подобi, й за руку

Взявши мене, рожевими так запитала устами:

«Сину мiй любий, яка то скорбота у серцi твоему

595 Гнiв невгамовний розпалюе цей i чому так шалiеш?

Чом не турбуешся нами? Чому не заглянеш ранiше,

Де залишаеш старого ти батька Анхiса? Живi ще

Жiнка Креуза й Асканiй, синок? Їх же всiх оточили

Грекiв загони.

600 Змiв би все меч ворогiв. Не лаконка ота, Тiндарея

Донька, ненависна всiм, нi Парiс, що його винуватять, —

Божа, так, божа неласка зломила цю силу i Трою

Знищила майже дотла. Дивись, я всю мряку усуну,

Що твоi смертнi затьмарила очi й немовби iх мокрим

605 Оповила покривалом. Ти зовсiм не бiйся наказiв

Матерi, не вiдмовляйся зробить, що доручить. Де бачиш

Мури зруйнованi, де вiдiрвався вiд каменя камiнь,

Бачиш, що хвилями пил он клубочиться з димом, – руйнуе

Мури Нептун i тризубцем своiм велетенським незрушнi

610 Валить опори, i так цiле мiсто з основ вивертае.

Бо найжорстокiша в гнiвi Юнона найперша ворота

Скайськi в руки взяла i тримае, i в лютi страшеннiй,

Оперезавшись мечем, вже союзнi фаланги вiд суден

Кличе до себе.

615 Глянь, вже Паллада-Трiтонiя, сiвши на замку високiм,

Хмарами сяе ясними, Горгоною грiзна.