Енеїда

Енеевi зразу

265 Мовить вiн: «Ставиш пiдвалини пiд Карфаген ти високий,

Жiнцi в догоду ти мiсто красиве, ох горе, будуеш!

А про державу свою i призначення власне забув ти?

Шле iз Олiмпу ясного мене повелитель безсмертних,

Що потрясае своею могутнiстю небо i землю, —

270 З подувом вiтру звелiв вiн накази тобi передати:

Що ти замислив? Чого у лiвiйськiм краю забарився?

Що ж, коли зовсiм тебе вже не вабить тих подвигiв слава

І потрудитись не хочеш уже, щоб ту славу здобути,

То пригадай, що Асканiй росте, твiй потомок, майбутнiй

275 Твiй спадкоемець Іул, якому в Італii царство

Й римська належить земля».

Цiм перервавши, вiн вигляд вiдкинув людський i, розплившись

В вiддалi в нiжну хмаринку, з очей його десь загубився.

Аж занiмiв наш Еней, це побачивши, аж знепритомнiв,

280 Cтало аж дибом волосся, i голос засiкся у горлi.

Хоче як стiй утiкати, покинуть цю землю солодку:

Так вiн злякався цiеi богiв остороги й наказу.

Що ж тут робити? І як говорити в той час, як цариця

В шалi такому? Де взяти вiдваги? І з чого почати?

285 Перебiгае з одного на друге вiн мислю швидкою,

Рiзнi можливостi ловить, на всякi лади iх тлумачить.

Б'еться вiн так iз думками, й найкращою ця ось здаеться:

Кличе Мнестея, й Сергеста, й героя Сереста, щоб судна

Нишком готовили, друзiв збирали на березi, зараз

290 Потай щоб зброiлись та щоб таiли, чому все те роблять.

Сам же тим часом, коли ще Дiдона сердешна не знае

Й не сподiваеться, що розiб'еться iх щире кохання,

Думать вiн буде, коли б пiдступити у найдогiднiшу

Мить для розмови i як би до неi промовить найкраще.

295 Радо це всi сприйняли i виконують скоро накази.

Хитрощi цi зрозумiла цариця (хто б мiг одурити

Тих, що кохають?).

Певного й то боячися. Їй, ошалiлiй, доносить

Та ж Поголоска лиха, що флот вже в дорогу ладнають.

300 Розум утративши свiй, божевiльна, по мiсту лiтае,

Наче шалена при виносi святощiв з храму Тiада,

Чи коли оргiй трилiтнiх влаштовують Вакховi свято

І на Кiтейрон-горi лунають вночi завивання.