Енеїда

Як не запалюе зовсiм його вже тих подвигiв слава,

І потрудитись не хоче нiяк, щоб ту славу здобути,

То чи пожалуе батько Асканiю й римського замку?

235 Що вiн замислив? Про що мiж ворожого мрiе народу,

І до авзонського племенi й нив збайдужiлий лавiнських?

Хай вiдпливае. На цьому й усе – так йому сповiстиш ти».

Мовить, а той вже готовий виконувать батькову волю.

Спершу сандалii тi золотi вiн на ноги взувае,

240 Що в пiднебесних просторах на крилах несуть понад води

Чи понад землю, як вихор.

Тiнi блiдi то однi викликае вiн з Орка, то iншi

Гонить у Тартар страшний, нею сни навiвае i будить,

Навiть мерцям вiдкриваючи очi; керуе вiтрами

245 Й перепливае вiн нею по хмарах бурхливих.

Бачить i верх кам'яний, i стiни стрiмчастi Атланта,

Що досягае верхiв'ями самого неба, Атланта,

Що його голову, соснами вкриту, обкутують чорнi

Хмари кругом, i бурi з дощами шугають над нею.

250 Плечi йому засипають снiги, з пiдборiддя в старого

Плинуть потоки, i льодом страшна борода узялася.

Вперше отут, на крилах злiтаючи рiвних, Кiлленець

Став, з того мiсця вiн кинувсь на хвилi усiм своiм тiлом,

Наче той птах, що навкруг узбереж, круг скель, де багато

255 Риби, низько лiтае над самими хвилями моря.

Саме отак, помiж небом й землею лiтаючи, близько

Берега Лiвii, всюди пiщаного, рiзав повiтря,

Йдучи вiд дiда по матерi[95 - Атлант був дiдом Меркурiя.

Щойно ступнями крилатими хиж вiн торкнувсь африканських,

260 Бачить Енея, як той укрiпляе фортецю й будинки

Ставить новi. У нього при боцi був меч, що вогнистим

Яспiсом сяяв, мов зорi; на плечi накинув кирею,

Пурпуром з Тiру горiла вона, – дар багатий Дiдони, —

Золотом нiжно ii вишивала.