Фінансист

Ковпервуд посмiхнувся, як зазвичай, привiтно i добродушно. Вiдверте визнання його заслуг дуже йому лестило. Приемно було дивитися на нього – веселого, сяючого, у добре пошитому костюмi з англiйського сукна.

Увечерi, по дорозi додому, Френк розмiрковував про те, що представляе собою компанiя, в якiй вiн працював. У нього не було анi найменшого намiру довго залишатися на цiй службi, попри нагороднi i обiцяну платню. Брати Вотермени почували до нього вдячнiсть – що ж тут дивного? Вiн був енергiйним працiвником i сам знав це.

Йому й на думку не спадало зараховувати себе до дрiбних службовцiв. Навпаки – згодом ця людська порода повинна буде працювати на нього! В такому його поглядi на речi не було нi озлоблення, нi лютi проти долi, нi страху перед невдачею. На своiх господарiв вiн дивився як на представникiв певного типу дiлкiв. Вiн бачив iхнi слабкостi i вади, як ото дорослий бачить вади дитини.

Пiсля обiду, збираючись до своеi приятельки Марджорi Стеффорд, Френк розповiв батьковi про нагороднi i обiцяну платню.

– Чудово! – зрадiв Ковпервуд-старший. – Ти робиш навiть бiльшi успiхи, нiж я сподiвався. Треба гадати, ти там i залишишся?

– Нi, не залишуся. Майбутнього року я вiд них пiду.

– Чому?

– Рiч у тiм, що мене до цього не тягне. Справа непогана, але я волiв би випробувати своi сили на фондовiй бiржi. Це менi цiкавiше.

– А тобi не здаеться, що це буде негарно щодо твоiх господарiв, якщо ти не попередиш iх заздалегiдь?

– Анiтрохи. Я iм все одно потрiбен, – вiдповiв Френк, зав’язуючи краватку перед дзеркалом i поправляючи сюртук.

– Матерi ти розповiв?

– Ще нi. Зараз пiду до неi.

Вiн увiйшов до iдальнi, де сидiла мати, обвив руками ii тендiтнi плечi i сказав:

– Угадай, що я тобi розповiм, мамо.

– Хтозна… – вiдповiла вона, ласкаво заглядаючи йому у вiчi.

– Я сьогоднi отримав п’ятсот доларiв нагородних, а з наступного року менi належиться платня – тридцять доларiв на тиждень. Що тобi подарувати на Рiздво?

– Та невже? Це ж чудово! Яка я рада! Тебе, мабуть, там дуже люблять? Ти стаеш зовсiм дорослим.

– То що тобi подарувати на Рiздво?

– Нiчого. Менi нiчого не треба. У мене е все – моi дiти…

Френк посмiхнувся.

– Хай буде по-твоему – нiчого, то й нiчого.

Але мати знала, що вiн неодмiнно купить iй який-небудь подарунок.

Виходячи, Френк на мить затримався в дверях, обiйняв за талiю сестричку, попередив матiр, щоб його не чекали рано, i поспiшив до Марджорi, з якою домовився йти в театр.