Справжній Мазепа

Схоже, хлопцi хильнули горiлочки, а тодi полiрують пивком…

Крамничка тiсненька, заповнена дешевим ширвжитком. На полицях – кетчуп, майонез, пляшки пива, мiнералки. А ще – ковбаса, оселедцi, тюлька («тюлечка» – як ii любовно називають у народi). Збоку – буханцi хлiба. На iншiй полицi – пральний порошок, зубна паста, туалетний папiр…

Зi знудженим виглядом сидить продавщиця. Молода, i з себе – нiчогенька… Свiже личко, брови шнурочком. Щось жуе. На прилавку – пляшка кетчупу. Дiвчина прибирае ii. Повiльно пiдводиться.

Струнка, трiшки випинае груденята. Мовляв: поглянь-но на мене, хiба я не хороша. На ii устах з’являеться посмiшка.

– Галько, дай пива! – чуеться знадвору.

Мужик ввалюеться до шопу.

– А платити хто буде? І так у борг дала…

– Ти ж мене знаеш…

– Авжеж. Уже мiсяць, як у борг товар береш…

– Жiнка от-от з Італii доляри перешле… Тодi защебечеш, Явтуха Макогоненка згадаеш… І не тiльки пиво давати будеш…

Дiвчина буряковiе, люто зиркае на нахабу.

– Скажеш, я поганий? – продовжуе Явтух.

 – Усе при менi на мiсцi. А дiвок як тельбушу?! Не знаеш?! Хiба?

І пiдморгуе п’яно.

Дiвчина ставить (нi, кидае) на прилавок лiтрову пляшку пива.

– Та хоч залийся!

– Отак би зразу. Без випендрьожу…

Дядько забирае пляшку, йде до напарника.

– Ви щось хочете? – чую запитання.

Дiвчина не дивиться на мене. Ховае очi.

(Не склалося. Розмови не буде. А могло б…)

Беру буханець хлiба, ковалок ковбаси, сир. З голоду не помру. І прямую додому…

Проходячи повз дверi, за якими мешкають моi сусiди, чую збудженi голоси.

Вакуленко, схоже, з’ясовуе стосунки зi своею половиною. Мабуть, не принiс iй черевикiв… А суджена вже дметься, розмовляе на високих нотах…

У кiмнатi заварюю чайок. На очi потрапляе чималенький талмуд «Керiвництво з психiатрii». (Це, вважай, моя Бiблiя.) Вiдкриваю навмання. Там, де класифiкацiя психопатiй. Читаю – «нестiйкий тип». Вони – неначе з глини (чи пластилiну?) – iз них можна лiпити будь-що. Вони легко пiддаються чужим впливам.

Нi, Едiчка не такий. Вiн – самовпевнений, «тисне» на iнших.

Може, отим нестiйким типом був Гоголь? Чи його кумир – Пушкiн? Яких тiльки дифiрамбiв не спiвав йому Микола Васильович! Хотiв уподiбнитись до росiйського класика. Але глина була не та. Не великоросiйська…

Вони (читаю далi про нестiйких типiв) симпатичнi, лiричнi, можуть бути приемними спiврозмовниками, люблять компанii. Схоже на Гоголя. Не красень. Зате який симпатяга…

…Легко захоплюються.