Справжній Мазепа

Зрештою, що iм залишаеться?

Бiля ворiт замку стоiть крутий джип. Такого в нашiй провiнцii вдень зi свiчкою не знайдеш. Яким це побитом занесло його сюди?

– То до комп’ютерного генiя братки приiхали, – повiдомляе Вакуленко.

На подвiр’i сидить на лавочцi худорлявий юнак. У нього розумне, iнтелiгентне лице. Але в очах – вiдстороненiсть. Бiля нього крутяться двiйко смаглявих кремезних мужикiв. Схоже, кавказцiв.

Хлопець iм просторiкуе:

– Є речi, якi ми не можемо пiзнати. Про них не говориться в книжках.

Та й не треба знати книг iнших, окрiм книг святих. Наш розум – нiкчемний. Вiн не вiдкрие справжнi, великi iстини. Тiльки душа вiдчувае iх – мiж сльозами й молитвами. Як шукачi перлин занурюються у морськi глибини, щоб вiдшукати скарби, так i я мушу зануритись у глибини душi, знайти перли правдивостi й явити iх людям. У цьому – мое покликання. Вiдтепер я буду йти оцим шляхом – важким i тернистим…

Кавказцi згiдливо кивають головами. А юнак далi наставляе iх на путь iстинну:

– Вiдкиньте суету, щоденнi турботи.

Нiчого не дадуть вони. Навчiться слухати душу. Пiклуйтеся про рiвновагу душевну – лише вона найбiльше потрiбна людинi. І тодi ви зустрiнете Бога, пiзнаете неземне блаженство…

Один кавказець схоплюеться i говорить (звiсно, кавказькою): «Щось подiбне колись я чув уже вiд дервiша…»

Другий кавказець вторить йому (теж кавказькою): «Немае нiчого нового в цьому свiтi…»

Чоловiк глаголить далi:

– Бог подарував менi оте чуття – чути свою й чужу душу…

Побачивши Вакуленка, кавказцi пiдводяться.

Спiвчутливо поплескують свого молодого колегу.

– Крепiсь, брат… Ти нам нужен…

І наближаються до нас.

– Доктор, – це до Вакуленка, – пагаварiть нада.

– Ну, кажiть.

– Не здесь. Панiмаеш…

– Чого ж – панiмаю, – Вакуленко кивае головою. Потiм до мене: – Вибач. З самого ранку смикають. Робота…

Кавказцi й Вакуленко вiдходять оддалiк. До мене долiтае кiлька фраз:

– Доктор, памагi… Ми без Нiкалая – как без рук. Компи не работают. Торговля застопорiлась.

Каждий день теряем тисячi…

– Жадность фраера згубiла, – пiдсмiюеться над крутими бiзнесюками Вакуленко.

– Доктор, сделай что-нiбудь! Вилечi Нiколая паскарей. В долгу не астанемся.

– Обiцянка – цяцянка.

Отже, й Вакуленко став потрiбен. Та не просто комусь – а «господарям життя»… Чому б i не «вiдiгратися» на них?…По повнiй…

Мене перестрiвае Рудик (Рудий Панько).

– Щось ви знову блiдий, юначе… Як i вчора. Та ще й синцi пiд очима.