Справжній Мазепа

 – І головне – глибоко, оригiнально…

– Радий, що вам сподобалося.

– Сподобалося?… Не те слово. Такi твори – безсмертнi…

Цi слова – як мед на душу для Едiчки. Правда, вiн намагаеться стримувати почуття.

– Ви переоцiнюете мiй твiр.

– Переоцiнюю?… Та ви самi не знаете, що сотворили! Це не просто шедевр, це – революцiя, переворот!

– А в яке видавництво вiддасте мое «Memento mori»?

– Гадаю, його треба вiдразу на Нобелiвську премiю висувати!

– Он як? – червонiе генiй. – Гадаете, «Memento mori» сподобаеться членам Нобелiвського комiтету?

– Стовiдсотково! – кажу впевнено.

І йду до дверей.

Та чую за спиною:

– Заждiть!

Це знову вiн. Чого йому треба?

– Тiльки не висовуйте на Шевченкiвську… – просить вiн.

– Яка там Шевченкiвська!.. – махаю рукою. І шепочу йому на вухо: – Тс-с… Це таемниця. Я – член Нобелiвського комiтету…

(Треба було побачити обличчя нашого генiя!)

– Ми недавно збиралися… – веду i далi. – Обговорювали: як це украiнським письменникам досi не дали Нобеля? Це несправедливо.

І найбiльш iмовiрною кандидатурою, менi здаеться, е ваша…

– Ото було б добре… – не може натiшитись Едiчка. – От би купити землю бiля Днiпра-Славути… Побудувати хату… Я писатиму в нiй романи. А не тинятимуся на заграничнi стипендii…

– «Поставлю хату i кiмнату…» Це, здаеться, Шевченкове… – пригадуеться менi.

Враз генiй зиркае невдоволено:

– Ви що – в плагiатi мене запiдозрили?

– Боронь Боже! – заспокоюю його. – У вашiй хатi, певне, буде камiн. Цього в помешканнi Шевченка аж нiяк не передбачалося.

– Авжеж, – згоджуеться майбутнiй нобелiант, – маете рацiю.

– Я лише хотiв сказати: ви продовжувач кращих Шевченкових традицiй!

– Недооцiнив я вас, – зiзнаеться Едiчка. – Забув, що ви член Нобелiвського комiтету…

На цьому розмова й завершуеться. Повертаюся до себе в кабiнет. Рука мимоволi тягнеться до рукопису, який вже кiлька днiв лежить у моiй шухлядi. Починаю читати.

Холодний зимовий вечiр. Брудний пiтерський трактир. У кутку сидить чоловiк, довге волосся майже по плечi.

Перед ним пляшка вина. На обличчi – меланхолiя. Час вiд часу торкаеться хустинкою свого довгого носа – нiби перевiряе, чи на мiсцi той…

Вiдчиняються дверi. До трактиру завалюються двiйко веселих молодикiв. Один – чепурун. Достоту – лондонський дендi. (Не одна панянка з ним у гречку ладна була б скочити…) Другий трохи iнакший. Пiдтягнутий, зосереджений. Нiмець чи що?

Молодики вдягненi зi смаком. Естети… Можливо, художники.