Справжній Мазепа

Правда, петербурзькi пейзажi навряд чи надихають. Бо що можна малювати в краю снiгiв i фiнiв, де все мокре, рiвне, сiре та ще й туманом оповите…

– О-о-о! – вигукуе чепурун. – Очам не вiрю! Земляк, батько наш.

Його товариш робить круглi очi. І запитуе по-украiнськи (правда, з ледь помiтним акцентом):

– Що се за чоловiк?

– Темна ти, Вiллi, людина. Це ж – Гоголь!

– Тарасе, я не такий п’яний. Ще птаха вiд чоловiка вiдрiзнити здатен…

– То наш великий шрiфтштеллер. Як у вас Гете, Шiллер. Я тобi навiть вiршi про нього читав:

Не зарiже батько сина,

Своеi дитини,

За честь, славу, за братерство,

За волю Вкраiни.

Не зарiже – викохае

Та й продасть в рiзницю

Москалевi. Це б то, бачиш,

Лепта удовицi

Престоловi-отечеству

Та нiмотi плата.

– Брате, по-перше, що тобi поганого зробив Вiллi Штернберг, себто я, а також Шмiдти, Фiтцуми, Йоахiми?… Чого ти нас, нiмцiв, так не любиш? А по-друге, мiг би вiдразу сказати, що до цього протараненого трактиру забрiв Микола Васильович – гордiсть i надiя малоросiйського письменства…

Тарас жваво пiдходить до столу, за яким сидить патлато-носатий Гоголь.

– Гаспада… – невдоволено промовляе гордiсть письменства малоросiйського.

– Тю! – дивуеться Тарас. – Чого це ти по-московськи?

– …не iмею честi знать.

– Миколо, ти ж наський! То й балакай по-нашому. Навiть нiмець, – кивае Тарас у бiк Вiллi, – по-нашому навчився…

Гоголь пiднiмае голову, дивиться мутними очима:

– Душа моя роздвоена.

– Дурень ти, Миколо… – дружньо поплескуе по плечу Тарас Гоголя. – Натуральний дурень. То в москалiв печатаешся, то з ляхами по заграницях вештаешся. А про неньку-Украiну й геть забув…

– О, Украiна! – млосно промовляе Штернберг. – Золотi ниви, блакитне небо.

– А ти, нiмчуро, мовчи! – Важкий кулак Тараса гепае по столу, аж пляшка пiдскакуе. – Ви вже на нашiй Хортицi картоплю садите.

– Правду кажеш, земляче, – кивае головою Гоголь. – Нiмцi в нашiй Украйнi вже горiлку курять, та не дровами, а парою. Не по-людськи це, не по-християнськи…

– Та з них християни – як iз мене католик! – сердиться Тарас. – Тiльки чого ти, Миколо, цюю гидоту цмулиш? – показуе на пляшку з вином. – Видать, по Італiях такого навчився? Геть зiпсували козака. Добре, що я туди не поiхав. Щось пiдказувало: не iдь, бо буде тобi капець.