Справжній Мазепа

Товариство, полишивши трактир, опиняеться на заснiженiй пiтерськiй вулицi. Потiм – на Невському проспектi.

Мiсто гримить, блищить. Бо – iлюмiнацiя. Кричать форейтори, мчать карети. Пiшоходи тиснуться до будинкiв. Їхнi тiнi, наче привиди, ковзають по стiнах…

– Усе тут обман, – фiлософствуе Гоголь, – усе мана…

– Сансара, – уточнюе Тарас.

– А що воно таке? – питае Штернберг. – Не чув я такого в Украiнi, не знаю.

– Гадаеш, я знаю? Так, щось приверзеться. І ти – наче перебендя-провiсник…

– Ось i прийшли, – радiе Вiллi, прямуючи до високого будинку.

– Це – салон? – недовiрливо уточнюе Гоголь.

– Ти ж сам, братику, просторiкував: усе на Невському проспектi – омана, – нагадуе Тарас. – Пiшли. На нас чекае великих слiв велика сила…

Усi трое пiднiмаються сходами. Темно, якiсь дивнi звуки… Штернберг стукае кулаком у дверi. На порозi з’являеться бiлявка не першоi свiжостi…

– Гутен абенд, фройляйн Шiллер, – вiтаеться Тарас.

«Фройляйн» кокетливо посмiхаеться.

– Вас волен зi дох?

– Передовсiм волiемо оковитоi.

– Зер гут.

І фройляйн жестом запрошуе увiйти.

– Якi сьогоднi у вас гостi? – цiкавиться Тарас. – Сподiваюся, пристойне товариство зiбралося.

– О-о-о, – закочуе очi жiночка й лепече з виразним нiмецьким акцентом: – Очiнь благородние гаспада – Нестор Васiльевiч, Вiссарiон Грiгорьевiч…

– Кукольника бачити не хочу! – махае рукою Гоголь. – Вiн менi ще в лiцеi набрид…

– Але ж Белiнський… – нагадуе Штернберг.

– О, так, вiн про моi сочiненiя гарнi статейки пописуе. Далеко хлопак пiде.

– Як на мене, – байдужкувато мовить Тарас, – той москаль у нашому письменствi нiчого не тямить. Тупий, як сибiрський валянок.

Ураз бiля них з’являеться чоловiк з холодним поглядом i волоссям кольору трухлявоi соломи.

– Ето я, Белiнскiй, тупой? – обурено питае вiн. – Да меня Рассiя скоро на руках насiть будет!

– Мало кого тая Росiя носила… – хмикае Тарас. – І ще поносить.

А Гоголь вигукуе:

– Вiссарiон Грiгорьевiч! Необичайно рад вас вiдеть! Давно хател тет-а-тет погаварить.

Але Белiнський не звертае на те уваги.

– Маладой человек, – строго питае Тараса, – ви тоже пiшете? Стiхi аль прозу?

– І вiршi пишу, i повiстинки рiзнii. Але переважно малюю. Це у мене лучче виходить.

– Ну что же. Не боитесь – я вас в «Отечественних запiсках» раскрiтiкую? Камня на камне не аставлю…

– Подумаеш, велике цабе.