Справжній Мазепа

– Вiссарiон Грiгорьевiч, – бере Белiнського пiд руку чоловiчок з хитренькими очицями, – что ви слушаете, ето же хахли необразованние. Какая у нiх может бить лiтература?! Ви толька пачiтайте, как анi пiшут! Стид i срам! Безобразiе полнейшее…

– Ти, как всiгда, прав, Нестор Васiльевiч.

Гоголю уриваеться терпець:

– Несторе! Ти ж – хохол, як i ми. І звать тебе не Кукольнiк, а Кукiльник.

– Назвисько, до речi, дуже точне, – втручаеться Тарас. – Кукiль е кукiль. Одне слово – бур’ян…

– Я не хохол, маi предкi с подкарпатскiх русiнов! – обурюеться Нестор.

– Певно, на тому Пiдкарпаттi багацько москалiв живе, – мiркуе Тарас.

– Да, – нiби пiдтверджуе Гоголь, – ето самий западний край, где ещьо можно услишать рускую речь.

Щоправда, Белiнський i Кукольник (чи Кукiльник) цього вже не чують. Ведучи мову «о велiчii велiкорусского язика», вони виходять у бiчнi дверi.

– А iсчо к нам Александр Сергеiч пажаловалi, – повiдомляе фройляйн Шiллер.

– А це хто такий?

– О, майн Гот! – дивуеться нiмкеня. – Пушкiн, канешно. Такой абхадiтельний… Такой шьон…

– Тю! – вириваеться в Тараса. – Та йому ж пару лiт тому Дантес яйця вiдстрiлив…

Стрiмко вiдчиняються дверi.

– Нiсенiтниця! – лунае звiдти обурений голос. – Ось вони!

– Доннер веттер! – вигукуе Штернберг, забувши милозвучну украiнську говiрку.

За дверима, посеред кiмнати лежить на лiжку голий чоловiк зi скуйовдженими кучерями. А бiля нього – дiвиця в костюмi Єви пестить його срамне тiло…

– Александр Сергеiч, ти лi ето? Живой! – не може натiшитись Гоголь.

– Щоб вам повилазило! Хто ж iще? – невдоволено промовляе класик росiйського письменства. А до дiвки: – Генуг. Гензi – на кухню. Принеси водки, сала й огiркiв.

– Вас iст дас – огiркi?

– Закусь. Вона i у вашiй грьобанiй Германii так само зветься. Гуркi! Понiмаеш?

– О, я-я!

Дiвиця легко зiскакуе з лiжка, накидае щось легеньке на плечi i бiжить. Класик, докинувши кiлька солоних слiв, неквапом пiдводиться i вдягае халат.

– Александр Сергеiч, как ти? І что ето значiт? – не може прийти до тями Гоголь.

– Із псяюхами бавлюся. А що вдiеш? Слава е. Грошики водяться. Писати? Для чого? Та чи я щось путне встругну?

– А чого ти, Александре, по-малоросiйськи заговорив? – допитуеться Гоголь. – Не помiчав за тобою такого ранiше.

– То ранiше… Я тодi камер-юнкером служив. Деньгу вiд государя-iмператора отримував на развiтiе велiкорусского язика.