Справжній Мазепа

А почитаеш i що? Хiба то мова? Гоголь-моголь виходить. Питаеться, чого ти наш язик коверкаеш?

Гоголь надувае губи.

– Да я знаю, Александр Сергеiч. Учиться менi треба язику великороському. І я учусь, стараюсь – щоби буть вашим пiсателем.

– Старайся не старайся – один бiс. Для цього треба великоросом уродитися. Словом, Миколо, з тебе великорос – як iз кнура свиня…

Гоголь червонiе, наче рак печений. А Тарас радiсно потирае руки:

– Олесю, так ти ж наш чоловiк! І, певно, прiзвисько твое не Пушкiн, а Пушкар.

– Може, й Пушкар, – каже класик. – Бо е в менi щось таке… козацьке. І хохлiв я люблю. А надто хохлушок…

З’являеться дiвиця зi штофом на тацi, салом та огiрками.

– Скажу правду. Як на духу, – продовжуе свiтило письменностi росiйськоi. – Немае в москалiв доброi горiлки. Та й що у цiй Московii е?! В Украйну iдiть, хлопцi! В нашу Украiну!

Розмова все бiльше стае крамольною…

– Александре Сергiйовичу, – нетерпеливиться Гоголь, – а що було з тою дуелью?

– Кумедiя, та й годi! Давайте, братове, по маленькiй.

Хоча й недобра московська горiлка – але ж горiлка.

– Ти, Олесю, ii пiдсоли. Ще й перчиком присмач. Так козаки роблять, – радить Тарас. – Зовсiм iншою стае тодi, бiльше смакуе…

– Треба скуштувати, – погоджуеться Пушкiн, посипаючи чарку сiллю й меленим перцем. Перехиливши, вдоволено витирае губи й одказуе: – Таки добрiша стала. Козаки – люди тямущi…

Знацця, так, – продовжуе вiн. – У печiнки в’iлося менi те царедворство, невдячна жона, кватира з багатьма покоями, каретним хлiвом та великим льохом.

Бали, прийоми, салони… Як i лорду Байрону, менi перестало писатися. У нас iз ним (як то кажуть?) творча депресiя була. Але вiн хутенько iз життям розпрощався-таки. Знайшов лорд собi втiху – вiйноньку аж у благословеннiй Елладi…

– Нашi задунайськi козаченьки теж там воювали. Правда, проти грекiв, – додав Тарас.

Цi слова викликали в Пушкiна певнi асоцiацii. І вiн заспiвав:

Їхав козак за Дунай,

Сказав: – Дiвчино, прощай!

Ти, конику вороненький,

Неси да гуляй.

Компанiя радiсно пiдхопила пiсню. Навiть Гоголь згадав ii слова. І вже через якусь хвильку вона наповнила святилище Прiапа:

– Бiлих ручок не ламай,

Ясних очок не стирай,

Мене з вiйни зо славою

К собi дожидай.

– Яка мелодiя… А слова! Наче простi – але як за душу беруть! – захоплено мовить Пушкiн. – Недаремно цю пiсню дiвицi по Європах пiдхопили й на фортепiанах бренькають.