Справжній Мазепа

Бо сам Людвiг ван Бетховен якiсь варiацii на ii музику написав. Знаете, браття, – продовжуе вiн, – оце коли ми спiвали, то менi на думку вiрш прийшов.

– Талант! – захоплено вигукуе Гоголь. – Прочитай же нам, Олександре Сергiйовичу!

Пушкiну тiльки того й треба. Стае на повен зрiст (хоча скiльки того зросту), простягае руку:

Ваша дума, ваша пiсня

Не вмре, не загине!

– Чого ж, Олесю, «ваша»? – дивуеться Тарас. – Наша!

І доповнюе вiршика словами:

Ось де, люде, наша слава,

Слава Украiни!

– Героям слава! – завершуе Пушкiн.

Штернберг плеще у долонi. Та раптом зупиняеться. Якась думка осiнила його.

– Не допетраю, – i в голосi його бринить здивування, – то що, виходить, нашi козаченьки проти Байрона воювали?

– Вiн же лордом був, отже, паном, – пояснюе Тарас. – А нашi козаки панiв не любили. І рiзали все, що паном звалось…

– «Пред расцветающей свабодой он встретiл гордо свой конец», – цитуе росiйський класик своi вiршi про класика бритського. І починае злостивитися. – Герой! Мученик! Борець за вольность! А я? Не поiду ж на Кавказ, щоб скласти голiвоньку.

Кому цi гори високii потрiбнi? «Смiрiсь, Кавказ, iдьот Єрмолов». Хай туди Лермонтов iде…

У Тараса спалахують очi. Вiн щось пригадуе, цитуе:

І вам слава, синi гори,

Кригою окутi,

І вам, лицарi великi,

Богом не забутi.

Борiтеся – поборете,

Вам Бог помагае.

– Аллах акбар! – продовжуе Пушкiн. – Це ти, братику, про Шамiля й чеченських терористiв? Дивись, за таку крамолу можна й у каземат загримiти.

Ось мене колись за «Гаврилiаду» тягали. Ледь вiдкараскався. Хотiли мундiри голубие засадити.

– У всякого своя доля…

– І правда, i сила, – кивае головою класик. – Отож, другi моi сердечнii, з вiйною в мене, як-то кажуть москалi, не сложiлось. Думав покласти голiвоньку на дуелi. Хоч якась – а слава. Та одного разу зустрiв у публiчнiм домi Жоржика Дантеса. Не вилазив вiн iз борделiв, скурвий син. Став якось iз ним за чаркою балакать. А вiн менi: «Нащо в муках на дуелi помирати? Давай краще кумедiю затiемо».

До кумедiй я, звiсно, охочий. «Отож, – мовить Жоржик, – почну до твоеi Наталi клинцi пiдбивати. І до ii сестрички заразом». – «Ах ти ж, шельма!» – скипiв. «Шельма, – погоджуеться вiн. – Ти свою жону почни ревнувати». – «Воно менi треба?» – це я йому. «То ж кумедiя», – нагадуе вiн. «Гаразд, – погоджуюсь, – а що далi?» – «Далi менi письмо лайливе нашкрябаеш. Ти ж мастак! А я тобi – виклик на дуель! – пояснюе Дантес. – І нiби кулею в твiй прутень поцiлю».