Справжній Мазепа

Хоча води немае. Але все iнше мае вигляд солiдний.

Іду мiстком. Ось i вежа, брама, через яку до замку в’iжджали. Немае в нiй колишньоi грiзностi, а е легкiсть i красивiсть. Ще й аристократичнiсть…

Менi стае якось незручно за свiй одяг – джинси, картата сорочка. Звiсно, куди краще я почувався би в камзолi, фраковi чи сюртуковi… На головi мав би бути цилiндр, а в руках – паличка з навершям зi слоновоi кiстки…

Проходжу крiзь ворота вежi. Нiхто мене не зупиняе, не питае. Зрештою, кому яке дiло?

Опиняюсь на чималому подвiр’i.

Уже пiдкрадаеться осiнь. Позолота торкнулася кущiв, дерев, що ростуть у цьому замкненому просторi. Озираюся. Цим подвiр’ям колись статечно гуляли вельможнi пани. Милувалися природою, глибоким небом над головою. Гадалось, захистять iх мури твердинi… А воно…

Але замок таки доглядають.

Бо тут – психлiкарня…

І це зрозумiло. Бо де ж селити душевнохворих, як не за стiнами замковими…

– Молодий чоловiче…

До мене наблизився добродiй у сiрому костюмi.

– Це – провiнцiя, – схоже, вiн говорить бiльше до себе, нiж до мене. – Глибинка. Навiть не райцентр. Розваг нiяких. Зате у нас – тихо. А що людинi потрiбно? Рiвновага. Спокiй… душевний.

«Та вiн – фiлософ», – думаю мовчки.

– Хоча вам зараз iншого прагнеться, – продовжуе чоловiк. – Молодiсть – час буяння, пригод. Але це мине…

Вiн замовкае. Стомлено дивиться навколо себе.

– Яка краса… – це вiн про осiнню природу.

«Чи не е мiй спiврозмовник пацiентом цiеi загубленоi в часi установи? – закрадаеться думка. – Хоча зовнi мало схожий на таких. Але ж у свiтi багато омани».

– Людина звикае до всього, – розмiрковуе чоловiк далi. – Вам тут сподобаеться. І ви залишитесь. Або щось залишиться вiд вас…

– Життя – непередбачуване, – нiби погоджуюся з ним.

– Якби ми вiдали, що нас чекае, було б нецiкаво…

Чоловiк, напевно, вирiшив, що придiлив менi достатньо уваги.

У замку менi доведеться тепер працювати.

Бо я – психiатр. Сподiваюся, перебування в цiй обителi смутку не буде тривалим. Вiщування чоловiка в сiрому всерйоз не сприймаю.

Вiдбуду два роки, стану практикуючим лiкарем – а там буде видно, куди далi…

Заходжу в приймальню. Кажу: прибув для проходження iнтернатури.

Посилають до кадровика. Той, хитро примруживши очi, дивиться на мене.