Справжній Мазепа

А в очах читаю: ще один невдаха; той, хто спритнiший, мае «добру спину», у психiатрiю не йде; тут не розживешся, ще й сам станеш не вiд свiту цього.

Кадровик у чомусь мае рацiю.

У медiнститут я поступив без хабарiв. Трапляються ж винятки. Оскiльки протекцii не мав, то визначили непопулярну спецiалiзацiю. Я не заперечував. Психiатрiя – то психiатрiя. За нею майбутне, так я вважаю. Бо ж наше карколомне життя ламае людей навiть зi здоровою психiкою. Ця пошесть добралася й до «вищих ешелонiв». За кордоном усiлякi крутi «бiзнесюки» та «власть iмущi» обов’язково мають особистого психоаналiтика.

І добре платять йому… Та й у нас, мабуть…

Кадровик продовжуе хитро посмiхатися, гортаючи моi папери.

– Правда, молодi у нас негусто, – озиваеться. – Маю на увазi серед лiкарського персоналу. Нудьгуватимете.

– Нiчого, – кажу, – якось воно буде, час покаже…

– Оптимiст… – мiй спiврозмовник закривае теку. – Зараз буде «п’ятихвилинка». Заходьте й ви, познайомитесь iз колегами.

Киваю, ну що ж – як скажете…

Кадровик подае руку.

гречно, але й iронiчно водночас.

На «п’ятихвилинцi» мене чекае несподiванка. Чоловiк, якого я бачив на подвiр’i i ледь не сприйняв його за психiчнохворого – один з лiкарiв. Звати його Опанасом Івановичем – це я пiзнiше довiдався. Був вiн чоловiком добродушним, спокiйним. Не любив, щоб його чiпали. І сам не чiпав нiкого. В усьому погоджувався з шефом, головним лiкарем.

Шеф, що провадить «п’ятихвилинку», вже лiтнього вiку – скоро мае йти на пенсiю. Однак енергii йому не бракуе.

Амбiцiй – теж. Прiзвище мае звичайне – Рудик. А ось iм’я – Пантелеймон. (Як i в святого – покровителя лiкарiв…)

«П’ятихвилинка» затягуеться. Спочатку велемовний монолог шефа, який зрiдка перериваеться згiдливими реплiками пiдлеглих. Вони демонструють свою благонадiйнiсть i багатослiвнiсть, пильно вiдстежуючи, як на iхне говорiння реагуе головний. Я ж нуджуся: ну коли це скiнчиться? Бо ще не звик до таких ритуалiв. А присутнi вже й поглядами й жестами припрошують до розмови.

«Ну чого мовчиш?» Певно, вiд цього говорiння колеги-психiатри отримують насолоду – такий собi гуртовий оргазм… Особливо це шефа стосуеться. Обличчя у нього свiтлiшае, вогники в очах загоряються. Я починаю совгатись. А дехто блаженно поглядае на мене. «Чого ти? Розслабся. Життя ж – штука прекрасна… Хоча й абсурдна…»

Шеф уже показуе на мене:

– Ось наш молодий колега. Вiн ще не влився в колектив, та ми йому допоможемо. Вiн буде в нашiй згуртованiй командi.