Справжній Мазепа

Жоржик зi страху гепае у снiг. Йому, бачте, куля трохи плече дряпнула. Кавалергард сраний…

– Ай да Пушкiн, ай да маладец! – вигукують хором Тарас i Штернберг.

А Гоголь нервово тре свого носа.

– Менi, – каже вiн, – по секрету казали, що та дуель – затiя масонiв.

– Бабськi плiтки! – одмахуеться Пушкiн. – Я сам масон. Колись у Кишиневi в ложу вступив.

– Завжди халепа з тими молдаванами… – коментуе Тарас. – І Тимоша Хмельниченка на той свiт спровадили, й Олеся масоном зробили…

Класик же оповiдае далi:

– Данзас, хоч i тупий, але ж чим чорт не шуткуе, коли Бог спить.

Ще здогадаеться, що ми з тоi дуелi кумедiю зробили. Тому мене садовлять у Дантесову карету, везуть у Пiтер. Там я вдаю хворого при смертi чистiсiнько. Як у Мольера. Всi мене жалiють. Лейб-хiрург Арендт розповiдае про мою смертельну рану. На прощання шепочу: «Жiзнь кончина…» Мене швиденько вiдспiвують у Конюшеннiй церковцi. Потiм галопом везуть у Святогорський монастир. Дорога довга, компанiя весела – Саша Тургенев, Нiкiта Козлов, жандармський капiтан. Рiжемося в карти, п’емо водку. Бо ж холодно. У монастирi домовину закопують – порожню. І я – вiльний!

Пушкiн дивиться на присутнiх. «Ну, як?» – нiби запитуе.

– Не смерть – а п’еса! – захоплено вигукуе Гоголь.

– Ти, Миколо, слухай i на вус мотай, – радить великий письменник. – Уже й тобi про кончину треба подумати…Щоб вона неабиякою була. Для нас, класикiв, то дiло немаловажне…

– Що ж його придумати?

– Та хоча б, буцiмто тебе живцем закопали, – радить Пушкiн.

 – До такого ще нiхто не додумався…

– Не слухай, земляче! – вiдмовляе Тарас. – А то ще справдi закопають…

– Знаеш, Олександре Сергiйовичу, – озиваеться Штернберг, – народ недобре обманювати…

– Гей, нiмчику, – смiеться класик, – наш народ любить, коли його дурять. Ось мiй тезко, цар Александр Первий, свою удавану смерть за справжню видав. Тодi надумав простим мужиком Фьодором Кузьмiчом представлятися… А я що – гiрший?

– Хуже, ведь ти не царь! – чуеться владний голос. Розчиняються дверi (iх кiлька в покоi), i на порозi постае мужик у лаптях та косоворотцi.

– А це що таке? – вириваеться в присутнiх.

– Ужо i не узнайоте?

– Господi Ісусе! – складае руки Гоголь. – Неужто покойний iмператор Александр?

– Собственной персоной…

– Тьху! – плюеться Тарас. – Ще тiльки царя бракувало… Люлечку запалити, чи що?

– Я iнсценiровал свою смерть, – пояснюе екс-государ. – Поддание не зналi, кому прiсягать. С наследнiком я не определiлся.