Справжній Мазепа

Думал, к властi прiдут лiберали – Пестелi, Муравйови-Апостоли… Реформи праведут, констiтуцiю прiмут. Я етого желал…

– То що? – питаеться Тарас. – Уся ота катавасiя на Сенатськiй площi – твоiх рук дiло?

– А чья же?

– Ну i ну… – каже Пушкiн.

І дивлячись на колишнього царя, починае декламувати:

Смутились мы, твоих чуждаяся лучей,

В порыве гнева и печали

Ты проклял нас, бессмысленных детей,

Разбив листы своей скрижали…

– Ето ти про меня, своего государя-iмператора, так красiво напiсал? – пустив скупу сльозу августiйший.

– Ми, паети, чувствуем серцем, – скромно констатуе Пушкiн. – І слишiм глас небес.

Тарасу теж припекло щось свое прочитати:

Бодай кати iх постинали,

Отих царiв, катiв людських!

Морока з ними, щоб ви знали,

Мов дурень, ходиш кругом iх…

На щастя, цар ледве розумiе язик Южной Русi. Вiн ледь велiкорусскiй вивчив. Бо ранiш все по-французьки балакав…

– О чьом ви, маладой человек? – питае декламатора.

– Та це я так… Краще повiдай, царю, як живеш, – просить Тарас, розкурюючи люльку.

Нiхто не помiчае, як запалений сiрник летить у прочинене вiконце.

– Да так i жiву, хлеб жую, – оповiдае про теперiшне свое життя колишнiй властитель. – Как простолюдiн, странствую по Рассее-матушке…

– Очень похвально, – тiшиться Гоголь, – по Росii нада проездiться, познать ейо страхi i ужаси.

– От i познаю, – каже Александр Павловiч. – Ізучаю народ, каторим раньше управлял.

– Воно тобi нада? – дивуеться Тарас. – Сидiв би в своему Пiтерi i горя не знав.

– Нада, – впевнено рече екс-цар. – Когда познаю радную родiну, кнiгу напiшу – «Как обустроiть Рассею?»

Тут чути добiрну росiйську лайку.

– Фойер, фойер! – репетуе фройляйн Шiллер.

У вiкнi з’являються язики полум’я.

«Де вже ту Росiю обустроiш?» – думае Штернберг.

– Що це ти читаеш? – чую над вухом голос Вакуленка.

– Бестселер вiд Едiчки.

– І як?

– Шиза…

– А ти чогось iншого чекав? То дай моiй Оксанi почитати.

– Навiщо?

– Вона цiкавиться таким, – смiеться Вакуленко. – Каже: постмодернiзм.

Вiддаю списанi аркушi колезi-сусiду.

Наступного дня вiн повiдомляе: «Оксанi сiя писанина дуже сподобалася. Каже: супер-пупер».

– Та ну! Розiгруеш?

– Який там розiграш! Лiтератори та iхнi шанувальники – люди химернi. Точнiше – схибленi…

Певно, Вакулi виднiше.

Зустрiчаюся з Едiчкою.

– Ви мене висунули на Нобеля? – цiкавиться вiн.