Справжній Мазепа

– Так, як член Нобелiвського комiтету…

– А iншi члени? – запитуе свiточ постмодернiзму.

– Є першi вiдгуки. Позитивнi.

– Ви – моя надiя…

– Буду старатись, – кажу пацiенту, щоб швидше вiдкараскатися.

До нас пiдходить комп’ютерний генiй i, пiднявши пальця, повчае: «Тi, кому Бог дав особливi дари, мають утверджувати вiчне, а не топити свою душу в морi суетностi. Цi люди мусять знати свое покликання. І йти туди, куди воно веде iх».

– Сподiваюся, вам е про що поговорити, – кажу. – А менi треба йти на засiдання комiтету.

Едiчка розумiюче кивае головою. Щось запитуе комп’ютерного генiя. Вони жваво обговорюють.

Сьогоднi нарештi очуняв Професор. Пiсля iнциденту з Едiчкою в нього була iстерика. Професора накололи транквiлiзаторами. Вiн замкнувся в собi, нi з ким не розмовляв. Тепер почав вимагати, щоб йому дали можливiсть поспiлкуватися зi мною.

– Я слухаю, – кажу йому.

Вiн мовчить. Блукае поглядом по рiвних стiнах, мiцно пригвинченому до пiдлоги лiжку, загратованому вiкнi.

– Слухаю вас, – озиваюся знову.

Погляд пацiента важко витримати.

Нарештi Професор подае голос.

– Мене зрадили. І це зробили ви! А я вам вiрив…

– Хiба це зрада, коли рятують ближнього?

– То – не ближнiй. То ворог!

– Ворогiв теж треба любити. Так заповiдав Ісус Христос.

– Ваш тезаурус неiстинний, – менторським тоном повчае психiчнохворий. – Ворогiв люблять лише мазохiсти.

– Отже, Ісус – мазохiст?

– Не чiпайте Христа! – рiзко обривае Професор.

– Безперечно.

– Ви усвiдомили свою провину? – грiзно питае пацiент.

Сперечатися немае сенсу.

– Меа кульпа! – вдаряю себе в груди.

– Маете знешкодити Едiчку. Заради нашоi Батькiвщини, заради доброго, але стражденного украiнського люду…

– Якщо наполягаете, то бiльше не побачите цього чоловiка, – заспокоюю Професора.

– Це – не чоловiк, це – потвора!

Звiсно, Професор лишаеться в iзоляторi.

Увечерi, коли приходжу додому, мене перестрiвае Оксана. Сьогоднi ii чоловiк черговий. На нiч вона лишаеться сама. Якщо, звiсно, не зважати на «шибеника» Василька.

– Ви читали текст Едiчки? – питае, очевидно, щоб затiяти розмову. – Яка фантазiя… А стилiстика!

(Пригадуються слова Рудика: мовляв, е хворi, а е необстеженi…)

– Я не дуже розбираюся в красному письменствi, – кажу, аби ця дама дала менi спокiй.

– Не ухиляйтеся.