Справжній Мазепа

І чую:

– Ви приiхали на стипендiю?

(Не можу второпати, про що йдеться.)

– Бо я – стипендiат Євросоюзу… – втаемничуе мене Едiчка. – Хоча стипендiя нi до чого не зобов’язуе. Хочу – пишу, хочу – просто живу в цьому замку. Вiн – гарний, правда ж? Навiть думав, чи не придбати його?

Генiй нахиляеться i шепоче на вухо:

– Маю багатого дядечка в Швейцарii… Вiн дасть грошi…

Розумiюче киваю головою.

– А ви? – питае мене. – Якi умови вашоi стипендii?

– Бачите… – розгублено замовкаю я.

– Ви з обслуги замку?

– Так… – невизначено киваю.

– Жаль, – розчаровано промовляе Едiчка, – я гадав, матиму колегу. Бо тут така публiка…

– А що публiка? – починаю «входити в роль». – Вони чекають ваших творiв. Причому з нетерпiнням!

– Справдi? Якось не думав над цим… Стiльки часу я вже не пишу! Сьогоднi, мабуть, треба почати писати…

– Вiзьметесь за новий варiант «Тараса Бульби»?

– «Бульба» – то загалом попса…

– Невже?

– Справжнiй Гоголь – постмодернiст. Сучасники його не розумiли.

Вiн сидiв на грантах i писав попсу…Для царя. Істинний Гоголь – iнший. Я мушу його показати…

Едiчка повертаеться до мене.

– Може, ви допоможете?

– Чом би й нi?

– Гаразд, – каже пацiент i пiднiмаеться з лавицi. – Буду думати. Потрiбнi новi iдеi.

– Нове – це забуте старе… – повторюю машинально…

– Нове – iнша модифiкацiя старого, – пiдняв пальця пацiент. – Ну, ще… Зустрiнемося…

Едiчка тисне мою руку й кудись замислено бреде.

Я починаю знайомитися з лiкарнею.

Через кiлька годин у коридорi перестрiв головного. Вiн запрошуе до свого кабiнету. Кивае на крiсло.

– Як вам наш генiй? – питае.

– Що казати… Хвора людина…

(Здаеться, я сказав не те, бо Рудик зверхньо посмiхаеться.)

– Запам’ятайте: здорових людей немае, е лише досi необстеженi…

– Ну i який дiагноз у цього обстеженого?

– Загалом – манiакально-депресивний психоз.

– Отже, Едiчка – неадекватний? У нього загострення?

– Нi.

– То чого ж його тримають?

– А куди ж йому подiтися? Родичi вiдцуралися.

Доглядати за собою не зможе. Взагалi восени до нас хворi косяками йдуть.

– Як це?

– Не кожен з них хату зумiе обiгрiти, пiч натопити… А тут – дах над головою, теплi батареi, iжа. Вижити можна. Адже головне в цьому свiтi – виживання. Хiба нi?

– Отже, ваша лiкарня – притулок для бiдних i знедолених?

Рудик кривить губи.

– «Наша», молодий чоловiче, наша… – пiдправляе вiн.

Винувато посмiхаюся.